Те,що не можна ігнорувати

Ніч у будинку була тиха, але неспокійна.
Даша довго не могла заснути.
Будинок здавався надто тихим.
Темрява — надто глибокою.

Вона сиділа на ліжку, обійнявши ноги, й слухала, як десь у вітальні тихо клацає годинник.

Можливо, це просто нерви…
Можливо, мені лише здається, що хтось поруч…

Вона торкнулася живота — дитина теж ніби відчувала її тривогу.

— Все добре, маленька… — прошепотіла вона. — Ти в безпеці…

Їй хотілося в це вірити.

Дуже.

Перед ним — зведення, нові повідомлення, короткі довідки зі служби безпеки.
Очі вже боліли від напруги, але він продовжував читати.

Серед документів був ще один звіт:

«За кілька днів до аварії начальник зміни зустрічався з представником сторонньої компанії. Дані про компанію — частково стерті з реєстру.»

Артем відкинувся на спинку крісла.

Це вже не виглядало як помилка.

Це виглядало як прихована домовленість.

І хтось дуже не хотів, щоб правда вийшла назовні.

Він закрив ноутбук і потер перенісся.
Втома стояла за плечима темною тінню.

Але не можна зупинятися.

Бо правда — це те, що він винен Даші.

Двері до її кімнати тихо прочинилися.

Даша вийшла злегка хиткою ходою.

— Тобі щось потрібно? — Артем одразу підвівся.

Вона кивнула.

— Я… погано почуваюсь.

Він підійшов ближче.

— Що саме? Болить? Запаморочення?

— Просто… слабкість… і дитина занадто активна…

Вона поклала руку на живіт, і Артем побачив, як її пальці побіліли від напруги.

Він подав їй склянку води.

Вона зробила ковток — і обличчя миттєво зблідло.

— Сідай, — сказав він неголосно, але твердо.

Він підвів її до дивана.
Даша сіла, сперлась об спинку, заплющила очі.

Артем стояв біля неї, не відходячи ні на крок.

— Це через стрес? — тихо запитав він.

Даша гірко всміхнулась.

— Можливо… Я більше не знаю. Моє тіло реагує на все… по-іншому.

— Я викличу лікаря, — сказав він.

— Ні… не треба… — вона відкрила очі. — Просто побудь поруч. Трішки.

Ці слова прозвучали так, ніби вона відкрила маленькі дверцята у свій внутрішній світ — той, який вона роками нікому не показувала.

Артем сів поруч.

Не близько.
Рівно настільки, щоб вона могла відчути, що він поруч, але не тисне.

І тоді…

Вона нахилилась до нього і поклала голову на його плече.

Без слова попередження.
Без пояснення.

Просто… так.

Він застиг.

Це було те, чого він найменше очікував.
Те, що він не насмілювався уявити.

Він повільно, дуже обережно поклав руку їй на спину — так, ніби боявся зробити щось неправильно.

Даша не відсунулася.

Навпаки — ледь помітно наблизилась.

— Мені так страшно останнім часом… — прошепотіла вона. — І я не хочу, щоб це відчуття стало нормою.

Артем видихнув.

— Поки ти поруч зі мною — я не дозволю цьому стати твоєю нормою.

Його голос був рівний, але всередині щось горіло.
Давнє.
Невиразне.
Небезпечне.

На екрані — карта.
Нова точка.
Будинок за містом.

Поруч — людина, якій вона довіряла свої найдепресивніші секрети.

— Там. Вона зараз там, — сказала Марина тихо. — І він із нею.

— Ви хочете… діяти? — обережно запитав чоловік.

Марина вдихнула повільно, глибоко.

— Ні.
Не зараз.

Вона закусила губу.

— Я хочу знати кожен її крок.
Хочу, щоб вона відчувала тиск.
Хочу, щоб вона зрозуміла:
вона не може забрати в мене чоловіка.

Її очі блиснули холодною рішучістю.

— Починай стеження.
А далі — я скажу що робити.

Даша лежала, спершись об плече Артема, очі закриті.
Її подих вирівнявся.

Артем дивився на неї зверху — і серце стискалося від емоцій, яких він не хотів визнавати.

Вона була такою крихкою
і такою сильною водночас,
що це лякало більше за будь-яку загрозу.

Він обережно торкнувся її руки.

— Ти не повинна проходити через це сама, — прошепотів він.

Даша відкрила очі.

Їхні погляди зустрілися.
Близько.
Небезпечно близько.

Мить була настільки напруженою, що повітря між ними ніби затріщало.

І Даша сказала:

— Мені хочеться тобі вірити… але я боюсь цього ще більше, ніж боюсь Марини.

Артем затамував подих.

— Я не прошу довіряти.
Я прошу дозволити мені бути поруч, коли важко.

Її очі знову наповнились слізьми.

Не від болю.

А від того, що хтось уперше за довгий час не вимагав від неї сили — а пропонував свою.

Вона закрила очі.

— Добре… — прошепотіла вона. — Побудь поруч.

Він кивнув.

І лишився поруч.

Уперше — не тому, що повинен.
А тому, що не хотів іти.