Коли довіра стає небезпекою

Даша провела майже годину, сидячи на дивані й дивлячись на те місце, де кілька хвилин тому стояв Артем.
Його слова все ще луною звучали в голові:

«Я хочу захистити тебе.
І дитину.»

Ці слова не мали торкатися серця.
Але торкнулися.

Даша поклала долоню на животик — дитина легенько ворушилася.

— Я знаю, — прошепотіла вона. — Я подумаю. Я маю бути сильною за нас обох...

Проте всередині тремтіло щось інше — нове, незрозуміле відчуття безпеки.
Вона не хотіла визнавати.
Але вперше за довгий час… вона не почувалася самотньою.

Світло лампи відбивалося в келиху вина.
На столі лежав телефон — екран світився останнім повідомленням від її «помічника»:

«Він приїхав до неї.
Знову.»

Марина стиснула келих так сильно, що пальці побіліли.

— Він знову там… у неї… — прошепотіла вона, і голос її тремтів.

У голові спливли образи:
як він стоїть поруч із якоюсь дівчиною, захищає її, говорить тихим голосом — таким, якого Марина давно не чула на свою адресу.

Вона підвелась і почала ходити по кімнаті.

Вона не піде.
Вона не зникне.
І заміна погроз — не спрацювала.

Марина підняла телефон, набрала один номер — той, що завжди відповідав тихим голосом і ніколи не ставив зайвих питань.

— Мені потрібна інформація… про її родину.
Все.
Особливо — слабкі сторони.

Вона поклала слухавку.

І прошепотіла:

— Якщо не піде вона… піде хтось поруч.

Він розклав перед собою знайдені документи.
У доповідях з’явились нові деталі — несумісні дати, суперечливі свідчення, підміни звітів.

Один рядок змусив його завмерти:

«За показаннями трьох робітників, за день до аварії начальник зміни давав вказівку не зупиняти лінію, попри шум і перегрів.»

Артем відклав папку.

Його серце билося нерівно.

— Значить, це не випадковість… — прошепотів він.

І раптом відчув різкий страх.

Якщо хтось хотів приховати проблему тоді —
що завадить їм захотіти приховати іншу… зараз?

Він схопив телефон і набрав Дашу.

— Алло?

— Це я, — його голос був напруженим. — Як ти? Все гаразд?

— Так… я вдома. Думаю…

— Я хочу, щоб ти поїхала зі мною вже сьогодні.

— Артеме…

— Даша. Це серйозно. Я дізнався дещо у справі твого брата. І… — він зітхнув — …я не хочу, щоб ти залишалась одна.

Пауза.
Тиха, але напружена.

— Дозволь мені хоч тимчасово забезпечити тобі безпеку.

Вона ГОДИНУ тому сказала, що подумає.
Тепер він наполягав.

І вперше вона не хотіла сваритися.

— Добре… я зберу речі. Тільки… недовго.

Він видихнув так, ніби з грудей зняли камінь.

— Я за 20 хвилин буду.

Вона стояла біля офісу приватного детектива, якому заплатила за пошук інформації.

У руці — папка з результатом.

Фотографії.
Дані.
І те, що змусило її серце стиснутися у ревнощах:

знімок, на якому Артем тримає Дашу за руку біля її під’їзду.

Марина відчула, як щось тріснуло всередині — тихо, майже нечутно.

— Добре, — сказала вона холодно. — Якщо він не може зробити вибір… я зроблю його за нього.

Вона подумала, що це Артем — занадто швидко.

Відчинила.

Але замість нього —
Марина.

Холодна.
Спокійна.
Небезпечно красива.

— Нам треба поговорити, — сказала вона тихим, але сталевим голосом.

— Я не хочу…

— Це не питання бажання.

Марина увійшла в квартиру без запрошення.

Даша перехопила подих.

— Я знаю, що він зараз їде сюди.
Я знаю, що ти хочеш поїхати з ним.
І я знаю, що він почав довіряти тобі більше, ніж мені.

Даша відступила.

— Я не хочу вашого чоловіка.

— Але він хоче бути з тобою, — Марина стиснула губи. — Ти стала загрозою.

Даша відчула, що повітря стало важчим.

Марина поклала на стіл фотографії.

— Бачиш? Він тримає тебе за руку.
А мене… він так уже давно не тримає.

Даша відвернулася.
У грудях защеміло — не від злорадства, а від болю іншої жінки.

Марина нахилилася ближче.

— Якщо ти поїдеш з ним…
ти зруйнуєш все.
І його життя.
І своє.
І життя цієї дитини.

Даша стояла, стискаючи ручку валізи.

Її руки тремтіли.

— Ви не розумієте…

— Я розумію більше, ніж ти, — сказала Марина тихо, але гостро. — Він — мій чоловік.
І я не дозволю тобі забрати його.

Вона подивилась на живіт Даші.

— Навіть якщо ти носиш його дитину…
він належить мені.

У цей момент пролунав стукіт.

— Даша, відкрий, це я.

Артем.

Марина застигла.
Даша — теж.

Її серце калатало.

— Не відкривай, — прошепотіла Марина. — Інакше все буде зруйновано.

Але Даша знала:
якщо вона не відкриє — Артем відчує брехню.
А якщо відкриє — почнеться буря.

Тремтячими руками вона доторкнулась до дверей.

І тихо сказала:

— Я… мушу.

Марина стиснула зуби.

Даша відчинила.

Артем стояв на порозі — занепокоєний, захеканий, з ключами в руках.

Побачив Марину — і завмер.

Погляд між ними був як лезо.

— Марина… що ти тут робиш?

Вона усміхнулась холодно.

— Захищаю свій шлюб.

Даша відчула, як земля йде з-під ніг.

Артем зробив крок уперед — став між ними.

— Даша, збирай речі. Ми їдемо.

Марина видихнула сміх — тихий, отруйний.

— Цього разу?
Ти справді вибираєш її?

Артем подивився на Дашу.

На її бліде обличчя.
На її руки, що тремтіли.
На валізу поруч.

І сказав:

— Я вибираю безпеку.
І правду.
І дитину, яку вона носить.