Кроки у темряві

Наступного ранку Даша прокинулась від відчуття дивної тиші.
Повітря в кімнаті ніби стало важчим, ніби світ чекав на щось, що ось-ось станеться.

Вона підвелась, торкнулась живота.

— Доброго ранку, маленька… — прошепотіла. — Ми з тобою тримаємося, так?

Дитина ворухнулася м’яко, і це трохи заспокоїло.

Вона пішла робити чай — і помітила під дверима щось біле.

Конверт.

Даша завмерла.
Руки стали холодними.

Вона підняла його, прочитала перші слова — і серце впало.

«Тримайся подалі від мого чоловіка.
Це мій останній попереджувальний знак.»

Підпису не було.
Але вона знала, хто це написав.

Марина.

Даша сіла на ліжко, притисла конверт до грудей.
Страх стискав ребра.
І не за себе — за дитину.

Вона не знала, що робити.
Телефон лежав поруч, і ім’я, яке вона не хотіла бачити, знову з’явилося в думках.

Артем.

Та вона не подзвонила.

Вона була занадто горда.
Занадто поранена.
Занадто налякана.

А тим часом Артем стояв у кабінеті служби внутрішньої безпеки.

Перед ним — аналітик.

— Ми знайшли кілька старих документів, — сказав він, обережно гортаючи папку. — Дуже дивні. Наприклад, звіт про ремонт на дільниці, де працював брат тієї дівчини… був підписаний заднім числом. І людина, яка мала проводити огляд, навіть не була в місті того дня.

Артем відчув, як щось стислося всередині.

— Продовжуйте.

— Є багато деталей: переплутані дати, відсутні журнали, зниклі підписи… Це не випадковість. Скоріше — хтось приховував щось масштабніше.

Артем провів долонею по обличчю.

— І ви думаєте… що її брат загинув через службову недбалість?

— Це найм’якіший варіант, — відповів аналітик. — Є підозра, що це була серйозна халатність. А можливо… навіть спроба приховати проблеми, щоб уникнути перевірки.

Артем відвернувся до вікна.
Місто внизу здавалося маленьким, далеким.

Він не відчував злості.
Він відчував провину.

— Я хочу все перевірити особисто, — сказав він тихо. — І хочу, щоб про це не дізналася… — він замовк, не вимовивши ім’я. — Дехто з керівництва.

Аналітик кивнув.

— Ми зробимо все тихо.

Артем повернувся до стола, але думки вже були не тут.

Вони були з Дашею.

Усе це — її біль.
Її трагедія.
Її ненависть до нього.

І він починав розуміти, чому.

Після обіду Артем стояв біля машини, коли телефонував начальнику охорони.

— Ти впевнений, що вчора той чоловік… просто «спостерігав»? — Артем говорив стримано, але всередині щось кипіло.

— Так, — відповів начальник. — Він не мав зброї. Не намагався діяти відкрито. Просто… був поруч.

— Хто він?

— Поки не знаємо. Але він зник після вашої появи.

Артем стиснув щелепу.

— Знайдіть його.

— Так, пане Коваленко.

Артем кинув телефон на сидіння і подумав про одне:

Хтось слідкує за нею.
Хтось хоче її налякати.
Або змусити піти.

І його серце вперше стислося від чистого, неконтрольованого страху.

Він приїхав до Дашиного дому — без попередження.

Даша сиділа біля вікна, стискаючи конверт від Марини, коли почула кроки на сходах.

Легкі, але швидкі.

Вона підбігла до дверей і стала як укопана.

Він стояв там.

Злегка розпатланий, з напруженими плечима, зі зміненим виразом обличчя.

— Що трапилось? — лише це він зміг сказати.

— Нічого… — прошепотіла вона.

Але в руках вона все ще тримала конверт.

Він не відводив погляду.

— Ти бліда. Щось сталося.

Даша зітхнула — глибоко, втомлено.

І протягнула йому конверт.

Артем відкрив його.

Його руки посіріли.
Обличчя змінилося.
Погляд потемнів.

— Вона тобі це додому принесла? — голос був тихий, але різкий.

— Я не знаю як… хтось підсунув під двері.

Він підняв на неї очі.

— Це більше не просто ревнощі.
Це — погроза.

Вона відвела погляд.

— Я впораюся сама…

— Ні, — перебив він.
Не грубо.
Рішуче.
Небезпечно рішуче.

— Я з тобою.
Поки все не вирішиться.

Вона хотіла сказати «не треба».
Хотіла відштовхнути.
Хотіла зробити все, аби не залежати від нього.

Але живіт тихо ворухнувся.
Дитина, ніби почувши розмову.

І сльоза сама скотилась по щоці.

Артем побачив цю сльозу — і зробив крок ближче.

— Даша… ти не одна.

Вона відвернулась.

— Я боюся… — зірвалась вона. — Я боюся за неї… і за себе… і я не знаю, що робити…

Ці слова впали між ними, як щось святе.

Артем повільно, дуже обережно взяв її за руку.

Вона не відсмикнула.

Навпаки — стиснула пальці.

І це було більше, ніж довіра.

Це було визнання:

він — не ворог.
Він — той, хто може захистити.

За кілька хвилин він сказав:

— Я хочу, щоб ти поїхала зі мною.
На кілька днів.
У безпечне місце.

Вона здригнулася.

— Ти хочеш… забрати мене?

— Я хочу захистити тебе.
І дитину.

Вона мовчала.

Вперше — не через гнів.
А через те, що не знала, чи правильно це.

Але її голос прозвучав тихо, але чітко:

— Я… подумаю.

І Артем видихнув так, ніби чекав ці слова тисячу років.