Рішення,яке змінює долі

Марина сиділа в машині, стукаючи нігтем по телефону.
Хвилина. Друга. Третя.
Вона чекала дзвінка від найманця, якого найняла.

Але телефон мовчав.

Вона надіслала коротке повідомлення:

«Закінчив?»

Відповідь прийшла лише через десять хвилин.

І це була не відповідь — а паніка.

«Проблеми. Він з’явився. Ти не казала, що її охороняє сам Артем!»

Марина відкинула телефон на сидіння.
У неї перехопило дихання.

— Він… — прошепотіла вона. — Він був там?

Її руки затремтіли.

Це означало тільки одне:

він захищає дівчину.
Особисто.
Сам.
Не приховуючи

 Холод пробіг по її спині.

Марина взяла телефон, набрала номер фінансового директора компанії — чоловіка, який давно був їй відданий.

— Максиме… мені потрібна інформація…
Про одну студентку.
Так, ту саму.
Хочу знати про неї абсолютно все.
І… — голос став тоншим — …якщо виявиться, що вона має якісь слабкі місця… повідом мені.

Вона поклала трубку і вдихнула.

Вона вирішила:
якщо ця дівчина не піде сама — Марина змусить її.

Стіл був завалений документами.
У кабінеті сиділи троє людей — юристи, начальник охорони, та старший аналітик.

Артем стояв.
Руки в кишенях.
Плечі напружені.

— Мені потрібно офіційне внутрішнє розслідування, — сказав він. — По всіх аваріях за останні два роки.

Юрист здивовано підняв голову.

— По всіх? Але це сотні випадків.

— По всіх, — повторив Артем. — І особисто по загибелі Максима Гордейчука. Я хочу знати кожен крок. Кожну деталь. Кожну брехню.

Начальник охорони кашлянув.

— Ви впевнені? Це може підняти шум… преса, інвестори…

Артем глянув так, що той замовк.

— Маю на це причину. Дуже серйозну.

Аналітик проковтнув.

— Це… через ту дівчину? — запитав він несміливо.

Артем уперся руками в стіл, нахилившись вперед.

— Це через правду.

Але сам він знав:
це через неї.

Через жінку, яка дивилася на нього так, ніби він — найстрашніший спогад її життя.

І через дитину, серце якої б’ється під її шкірою.

Він не дозволить більше нікому брехати.

Тиша була важкою.
Вона закуталась у ковдру, тримаючи теплу чашку в руках.

Дитина ворушилась — тихо, ніжно.
Ці рухи вже стали для неї найдорожчим, що вона мала.

Але думка про те, що сталося біля університету…
про незнайомого чоловіка…
про Марину…

…робила повітря густим, важким.

Вона вже не могла переконувати себе, що впорається сама.

— Боже, — прошепотіла вона, дивлячись у стелю. — Як мені захистити тебе, маленька…

І раптом — тихий стукіт у двері.

Не різкий.
Не тривожний.

Обережний.

Даша підійшла, заглянула в вічко.

Артем.

Він стояв, схиливши голову, ніби збирався з думками.

Даша вагалася.
Але відчинила двері.

— Ти… як? — запитав він тихо.

— Краще, — відповіла вона, хоч насправді ледве стояла.

Він приніс щось у руках.

— Це… — Артем підняв пакет — …невелика вечеря. І ліки, які сказав лікар. І…

Він поклав на стіл маленький контейнер.

— Це чай для вагітних. Спеціально для заспокоєння. Лікар рекомендував.

Даша здивовано підняла на нього очі.

— Ти… справді купив це?

— Так.

Тиша зависла між ними.
Не холодна — дивна.
М’яка.

Він не намагався підійти ближче.
Не вимагав нічого.
Просто стояв біля дверей, неначе боявся зруйнувати щось крихітне.

— Я не хочу лізти в твоє життя, — сказав він хрипло. — Просто дай знати, якщо тобі потрібна допомога.

Вона зітхнула.

— Думаєш, я скажу «так»? — голос був злим, але слабким.

— Ні, — відповів він чесно. — Ти ніколи не скажеш першою.

Він поглянув на її живіт.

— Але коли справа стосується дитини… я не відступлю.

У грудях у неї щось здригнулось.

— Знаєш, що найбільше лякає? — сказала вона раптом. — Що я вже не можу справлятися сама. І це зводить мене з розуму.

Він підійшов на крок ближче.

— Це не означає, що ти слабка.

— Ти не розумієш…

— Ні. Я розумію більше, ніж ти думаєш.

Її очі наповнились сльозами — не від болю.
Не від ненависті.

А від того, що хтось
вперше
не тиснув,
не змушував,
не ламав —
а був поруч.

Він простягнув руку — повільно, з паузою, як запитанням.

— Можна?

Вона кивнула.

Коли їхні пальці торкнулися, Даша заплющила очі.

І вперше… дозволила собі опертися на нього.
Хоч на одну секунду.

Артем обережно стиснув її руку.

У нього самого перехопило подих.

Це не було коханням.

Це було щось набагато страшніше —
перший крок до того, що змінює людське серце.