Невидимі вороги

В університеті Даша відчувала себе чужою.
Пари йшли як крізь туман, слова викладача перетворювалися в безформний шум.
Студенти сміялися, переписувалися, хтось скаржився на сесію — а вона сиділа з долонею на животі й думала про одне:

як уберегти дитину від світу, який на неї тисне.

Біля кінця заняття її різко вкололо під ребрами.
Легко, але достатньо, щоб вона затримала подих.

— Все добре? — запитала одногрупниця.

— Так… просто втомилась.

Але коли заняття закінчились, Даша відчула погляд у спину.
Тяжкий.
Неприємний.

Вона повільно вийшла з корпусу й помітила чоловіка в темній куртці, який зробив вигляд, що говорить по телефону.
Коли вона зійшла зі сходів — він зійшов.
Коли повернула за ріг — він теж повернув.

Це просто здається.
Я нервуюся через вагітність…

Вона пришвидшила крок.
Чоловік — теж.

Серце забило сильніше.
Вона згадала Марину. Її погляд. Її слова:

“Я знайду спосіб змусити тебе піти.”

Даша ковтнула повітря й спробувала не панікувати.

Вулиця була порожньою.
Сутінки опускалися швидко.
Вітер бив у вуха.

Чоловік позаду вже не приховував, що йде за нею.

— Ей, красуня, почекай, — його голос був глухим і небезпечним.

Даша не обернулася — вона побігла.

Але він був швидший.
Важкі кроки позаду прискорилися, ніби переслідувач відчув її страх.

“Не зараз. Господи, тільки не зараз…”

Вона забігла в двір, але там не було ні людей, ні світла.
Тінь наближалась.

— Куди поспішаєш? — чоловік  казав тихо.

Даша різко обернулася й, задихаючись, крикнула:

— Не підходь!

Чоловік посміхнувся.
У його посмішці було щось дуже знайоме — професійне, холодне, як у тих, хто звик робити брудну роботу.

У цей самий час Артем стояв у кабінеті заступника — Руденка.
Документи були розкладені на столі.

— Ви підписували це? — Артем кинув папку перед ним.

— Так… тобто… ні… — Руденко зам’явся. — Це… технічні нюанси…

— Технічні? — Артем нахилився ближче. — Через ці «нюанси» загинув хлопець. І ви підробили мій підпис.

Руденка пробрала тремтіння.

— Я… я робив так, як завжди. Ви ж ніколи не перевіряли…

Артем закрив очі на секунду — настільки сильно вдарили його ці слова.

Він сам створив систему, де його неувага стала смертельною.

Телефон завібрував.

Спочатку він хотів проігнорувати, але побачив ім’я:

Даша.

Серце різко вдарило в грудину.

Він прийняв дзвінок:

— Даша?

Та замість голосу почув тільки її дихання — швидке, рване, налякане.

— Де ти? — його голос став твердим. — Даша, скажи адресу.

— За… — вона ковзнула спиною по стіні, намагаючись відштовхнути нападника. — За університетом… другий двір…

Чоловік вирвав у неї телефон.
Кинув його на землю.

Артем почув удар.
Лінію обірвало.

— Даша?! — він закричав у тишу. — Даша!

Не чекаючи нічого, він рвонув до виходу з офісу.

Даша відступила до стіни, стискаючи живіт рукою.

— Чого ти хочеш?! — її голос тремтів.

— Просто поговорити, — хрипло сказав чоловік. — Мені заплатили, щоб ти послухала дружню пораду…

Марина.
Звичайно, це була Марина.

— Вона хоче, щоб ти поїхала.
І ти поїдеш.
Або…

Він не встиг закінчити.

Позаду пролунав звук — важкий ривок, ніби хтось вбіг на повній швидкості.

Наступної миті чоловіка різко зірвало з місця й відкинуло на землю.

Артем схопив його за куртку й ударив об асфальт вдруге.

Очі в нього палали.

— Доторкнешся до неї ще раз — я тебе закопаю живцем. Чуєш?! — його голос був тваринним.

Чоловік захлинувся повітрям, намагаючись вирватися.

— Я… я тільки…

— Ти й кроку до неї не зробиш! — Артем пригородив його тілом. — І якщо ще раз побачу біля університету — сам пожалієшся поліції, щоб я до тебе не дійшов.

Він кинув чоловіка на землю, розвернувся — і побачив Дашу.

Вона стояла, тримаючись за живіт, бліда, перелякана.

Артем підійшов повільно.
Не як хижак — як людина, яка боїться доторкнутися.

— Ти ціла? — його голос зірвався.

— Думаю… так… — вона прошепотіла.

Він торкнувся її руки — легенько, ніби боявся зламати.

— Я встиг? — в його голосі був страх, справжній.

— Так… — її голос ледь чувся. — Ти встиг.

І в ту мить між ними вперше не було ні ненависті, ні злості.
Тільки крихітний, болючий, новонароджений зв’язок.

Артем притягнув її до себе, але дуже обережно — так, ніби тримав щось безцінне.

Даша не відштовхнула.

І вперше — вперше — дозволила собі відчути:

він не тільки небезпека.

Він — захист.

Навіть якщо цього не можна.

Він відвіз її додому.
Не відходив ні на крок.
І коли вона вже стояла біля дверей, ще тремтячими пальцями шукаючи ключі, він торкнувся її плеча.

— Даша…

Вона обернулась.

— Я не дозволю, щоб хтось робив тобі боляче.
Ні цей чоловік.
Ні… — він ковтнув. — Ні Марина.

Її очі здригнулися.

Він бачив правду в них:

вона знала, що Марина за цим стоїть.

І боялася.

Вперше Даша поклала руку на його — сама.
Ненадовго.
Тільки на секунду.

— Дякую… — прошепотіла вона.

Це було тихо.
Наче вітер торкнувся шкіри.

Але для Артема це стало точкою неповернення.

Він захистить її.
Дитину.
Правду.

Навіть якщо доведеться розірвати своє життя на частини.