Межа,за якою все змінюється

Даша лежала на кушетці в оглядовій кімнаті, поки лікар налаштовував апарат УЗД.
Її руки тремтіли.
Губи були бліді.

Артем стояв поруч — настільки близько, що відчував її кожен подих, але не торкався.
Боявся.
Не її — того, що вона може знову зомліти.

Лікар нарешті заговорив:

— Серцебиття стабільне. Дитина в порядку.

Даша видихнула так, ніби тримала цей подих цілу вічність.

Але лікар продовжив:

— Але загроза ще не минула. Вам потрібно уникати будь-якого стресу. Особливо зараз.

Він перевів погляд на Артема — прямий, суворий.

— А ви, молодий чоловіче, якщо дійсно хочете зберегти цю вагітність, повинні усунути джерело напруги.

Артем застиг.

— Що ви маєте на увазі?

— Я не знаю подробиць, — сказав лікар, — але жінка, яка на ранньому терміні отримує такі емоційні удари, ризикує втратити дитину. Її нервова система виснажена. Їй потрібно спокійне середовище. Без конфліктів. Без тиску. Без… — він зробив паузу — …драми з іншими людьми.

Даша заплющила очі.
Її щоки знову запеклися соромом і болем.

Артем мовчав.
Але щелепа стиснулася так, що стало зрозуміло: він все зрозумів.

Він — цей стрес.
Його дружина — стрес.
Його компанія, його світ — усе це давило на Дашу, як каміння.

І лікар щойно поклав йому в руки найстрашнішу відповідальність у житті:

або він захистить Дашу
або втратить дитину.

Коли вони вийшли з кабінету, Даша була бліда.
Артем підтримав її за лікоть — легко, обережно, як тримають скляну вазу.

— Я відвезу тебе додому, — сказав він тихо.

— Не треба… я сама…

— Ти не підеш сама, — відповів він різкіше. — Лікар сказав…

— Знаю. — Вона зітхнула. — Просто… я не хочу, щоб ти бачив мене слабкою.

Він глянув на неї так, що вона не витримала й відвела очі.

— Ти не слабка, — прошепотів він. — Ти найсильніша жінка, яку я бачив.

Її руки злегка здригнулись.

Вперше слова не викликали в неї злості.

Але поки вони під’їжджали до будинку Даші, Марина вже робила свій хід.

Вона сиділа у машині за рогом, спостерігаючи.

Очі — холодні.
Обличчя — ідеальне.
Внутрі — паніка і ненависть.

Вона набрала номер.

— Алло. Це знову я.
Мені потрібна інформація про… студентку.
Так, ту саму.

Пауза.

Марина нервово постукала пальцями по керму.

— Знайдіть мені все: університет, роботи, родичів. Де живе.
І ще… — її голос потемнів — …дізнайтесь, чи можна якось… пришвидшити її рішення зникнути з міста.

На іншому кінці хтось сухо відповів:

— Зрозумів.

Марина поклала трубку, стискаючи пальці так сильно, що нігті впилися в долоню.

Вона більше не збиралася чекати.

Її сім’я тріщала.
Її чоловік дивився на іншу.
Її життя вислизало з рук.

Якщо ця дівчина не піде сама — Марина змусить.

Даша піднімалась сходами повільно.
Артем йшов за нею, готовий підхопити в будь-яку мить.

Біля дверей вони зупинилися.

Даша обернулася до нього — вперше за всю історію їхніх зустрічей її погляд не був ані гострим, ані презирливим.

— Я… не знаю, що буде далі, — сказала вона стиха. — Але поки що… дякую.
За те, що сьогодні був поруч.

Артем відчув, як щось стислося в грудях.

Не перемога.
Не ревнощі.
Не владність.

А щось набагато гірше —
він починав відчувати.

Він легенько торкнувся її пальців.

Даша не відсмикнула руку.
Не цього разу.

Її погляд раптово пом’якшав.

— Тільки… будь ласка… не роби мені боляче, — шепнула вона.

Ці слова прорізали його, як ніж.

— Я не дозволю, щоб тобі хтось робив боляче, — відповів він твердо. — Навіть Марина.

Її плечі здригнулися.

— А якщо вона зробить боляче дитині?

Його очі потемніли.

— Тоді я зупиню її.
Клянусь.

І вперше Даша… повірила йому.
На секунду.
На крихітну мить.

Але цього вистачило, щоб між ними народився крихітний, але справжній місток довіри.

Вона зайшла всередину й зачинила двері.

Артем стояв ще кілька секунд, дивлячись на двері, ніби чув її серцебиття крізь дерево.

І зрозумів:

Марина — не проблема.
Компанія — не проблема.
Правда — не проблема.