Тіні правди й ревнощі

Ранок у офісі «Kovalenko Group» почався незвично тихо.
Артем зайшов у будівлю з тим матовим поглядом, який усі співробітники впізнавали — це означало лише одне:

він йде по правду.
Без жалю.
Без пауз.

У приймальні секретарка навіть не встигла привітатися, коли він уже відчинив двері до відділу безпеки.

— Мені потрібні архіви за минулий рік, — сказав він різко. — Усі аварії. Усі травми. Усі прізвища.

Співробітники розгублено переглянулись.

Такого Артема вони не бачили давно.

Через пів години стіл у його кабінеті був завалений паперами.

Він дивився на фамілію «Гордейчук Максим» — брата Даші — і щелепа стискалася так сильно, що боліло.

«Недотримання техніки безпеки».
«Робітник сам винен».
«Справу закрито».

Але в додатковому протоколі, який знайшов Артем, був інший висновок:

«Попередження про несправність обладнання надійшло за 4 дні до трагедії».
«Заміна не проведена».
«Відповідальний: С. І. Руденко (заступник)».

І підпис «ЗАТВЕРДЖЕНО», підроблений під його стилем.

Артем вдихнув глибоко.

— Вони прикрили свою … — він ударив кулаком по столу.

Правда вже не давала йому спокою.

У цей час Марина стояла біля вікна їхньої квартири в пентхаусі.
Вона вже годину курила — хоча кидала це роками тому.

В голові пульсувало одне-єдине:

Він обрав не мене.

Ця думка розривала її всередині.

— Він поїхав до неї… — прошепотіла Марина, розтираючи попіл об мармур підвіконня.

Її руки трусилися.

Вона взяла телефон і подзвонила.
Не подрузі.
Не матері.

Тій людині, яка знала все про всіх.

— Привіт. Мені потрібна адреса однієї… дівчини.

Тим часом Даша йшла з роботи — повільно, тримаючись за живіт.
Живіт ще був маленьким, але вона відчувала дитину все сильніше.

Раптом біля під’їзду до неї підійшла жінка — висока, у дорогому пальті, з тонкими губами, які скидалися на усмішку, але усмішкою не були.

— Ти Даша? — голос був вирізаний холодом.

Даша відступила.

— Марина?

Жінка нахилила голову.

— Так,я та чийого чоловіка ти хочеш забрати.

Даша відчула, як серце провалюється.

— Що вам треба?

Та зробила крок ближче.
Її очі блищали твердим лезом.

— Ти думаєш, я просто стоятиму й дивитимусь, як якась бідна студентка руйнує моє життя?

— Я нікого не руйную, — прошепотіла Даша. — Я не хочу вашого чоловіка.

— Ой, будь ласка, — Марина скривилась. — Усі ви так кажете.

Вона простягнула конверт.

— Тут гроші. Багато. Просто зникни.
Поїдь куди хочеш.
Народиш — роби що завгодно.
Але тримайся подалі від нього. І від нас.

У Даші закрутилася голова.

— Я… не хочу ваших грошей…

Марина посміхнулась.

— Тоді я знайду інший спосіб змусити тебе піти.

Артем приїхав саме в той момент, коли Даша стояла, бліда як папір, а Марина — з переможною усмішкою.

Він вискочив з машини.

— Марина?! Що ти робиш?!

— Те, чого ти не робиш, — відповіла вона холодно. — Захищаю нашу сім’ю.

Артем підійшов ближче й став між ними.

— Ти погрожувала їй? — його голос був небезпечно тихим.

— Я ПРОСИЛА її піти, — Марина підвищила голос. — Ти не бачиш, як вона тобою маніпулює?!

— Це ти маніпулюєш, — відповів він. — І робиш боляче людині, яка нічого поганого тобі не зробила.

— Вона зробила! — закричала Марина. — Вона влізла в наше життя!

— Ти не розумієш, — сказав він твердо. — Трагедія її брата пов’язана з нашою фірмою. Її страждання — на нашій совісті.

Марина розсміялася — різко, нервово.

— Совість? Артеме, ти серйозно? Коли ти встиг полюбити совість більше за мене?

Артем затиснув пальцями перенісся.

А Даша стояла позаду — і ледве дихала.

Це було занадто.

Надто голосно.
Надто гостро.
Надто боляче.

І раптом…

Біль.
Гострий.
У животі.

Даша схопилася за живіт і зігнулася.

— Даша?! — Артем різко обернувся. — Що таке?

Вона не змогла відповісти — тільки вдихнула різко й прошепотіла:

— Болить…

Артем підбіг, взяв її за плечі.

— Мала, дихай… повільно… я тут.

Марина відступила, приголомшена.

— Що з нею? — її голос тремтів.

— Те, що з вагітними жінками НЕ повинно бути під час стресу, — Артем кинув поглядом, який би міг розбити скло. — Ти пишаєшся тим, що довела її до цього?

Марина зблідла.

І вперше мовчала.

Артем обережно взяв Дашу за руку.

— Дихаємо разом. Повільно.
Тримайся за мене.

Їхні пальці з’єдналися.

І вперше…
вперше за всі ці дні…
вона не відсмикнула руку.

Не тому, що довіряла.
А тому, що дуже боліло.

І дуже страшно.

А він був єдиним, хто стояв поруч.

— Я відвезу тебе до лікаря, — сказав Артем, м’яко підтримуючи її.

— Добре… — прошепотіла вона.

Це «добре» було маленьким.
Крихітним.
Але важливим.

Бо це була перша тріщина в стіні між ними.

А Марина стояла осторонь, бліда, з очима, наповненими чимось середнім між страхом і ненавистю.

І думала тільки про одне:

Якщо я не зупиню її зараз — я втрачУ його назавжди.