Небажана близькість

Даша прокинулася від запаху лікарняного антисептика та приглушених голосів за стіною.
Голова була важка, язик сухий.
Усе тіло тремтіло від виснаження.

Вона підняла повіки — повільно, ніби крізь воду — і побачила його.

Артем сидів у кріслі біля її ліжка.
Лікті на колінах.
Пальці переплетені.
Погляд спрямував у підлогу, наче там була відповідь на всі його гріхи.

Він не помічав, що вона прокинулась.

У його позі було щось незвичне.
Ламке.
Поранене.

Даша зітхнула — тихо, але цього вистачило.

Артем підвів голову.
І в його очах, замість холодної впевненості, блиснуло щось інше.
Щось, що вона не хотіла бачити.

— Як ти почуваєшся? — запитав він обережно.

— Нормально, — відповіла вона різко, хоча «нормально» було брехнею. — Ти можеш піти.

Він не зрушив із місця.

— Лікар сказав, що тобі не можна лишатися самій. Хоч кілька днів.

— Я не потребую твоєї опіки.

— А дитина? — його голос став тихішим. — Вона потребує.

Даша відвела погляд.
Стиснула ковдру пальцями, ніби трималася за берег у шторм.

— Я сама впораюся.

— Сама ти вже ледь не зомліла на вулиці.

Її щоки спалахнули — від гніву, від сорому, від того, що він мав рацію.

— Якщо хочеш — я залишусь лише поки тобі не стане краще, — промовив Артем. — Просто як… як людина, а не як ворог.

— Ми не друзі, — прошипіла вона.

— Я знаю.

— І ніколи не будемо.

— Я теж знаю.

Він мовчав кілька секунд, а потім додав:

— Але я не дозволю, щоб тобі стало гірше тільки через те, що ти мене ненавидиш.

Її серце стиснулося.

Вона не відповідала.

Поки лікар робив повторне УЗД, Артем стояв у дверях, тримаючись за одвірок, так напружено, ніби боявся зламати світ.

— Серцебиття стабільне, — сказала лікарка. — Але вам потрібен спокій. І хтось поруч. Хоча б на кілька днів.

Даша кинула на Артема злий погляд.

— Не дивіться на мене так, — він тихо видихнув. — Я не ворог дитині.

— Дитині — ні, — прошепотіла вона. — А мені?

Він опустив очі.

— Я хочу з’ясувати, що сталося з твоїм братом. Я не знав… не знав навіть, що така трагедія була.

Даша скривилася.

— У тебе стільки працівників, що смерті для тебе — просто папірці.

В його очах промайнуло щось болісне.

— Не кажи так, — прошепотів він. — Я не машина.

Вона хотіла відповісти різко, але… не змогла.

Крихітний поштовх усередині нагадав про себе.
Дитина рухнулась.

Артем помітив, як Даша притиснула руку до живота.

— Все добре? — він підійшов ближче.

— Так. Просто… — вона замовкла, ніби боялась видати щось надто особисте.

Йому цього вистачило.
Щоб не піти.

Після обіду в лікарню увірвалася Марина.

Двері відчинилися так різко, що Даша здригнулася.

Марина була одягнена дорого, яскраво, з ідеальною укладкою.
Її очі блищали люттю.

— Отже, це вона? — голос різав, як лезо. — Оця маленька… студентка розбиває мою сім’ю?

Даша стиснула зуби.
Вона хотіла встати на ноги, але лікарська порада про «спокій» гриміла в голові.

Артем встав між ними.

— Марина, зупинись.

— Ти привів мене сюди, бо хвилюєшся за неї?! — вона підвищила голос. — А як же наш шлюб?!

— Це не тема для лікарні.

— Ні, це тема для лікарні! Бо ти тут! — вона тицяла пальцем йому в груди. — І не зі мною!

Люди в коридорі почали озиратися.

Даша заплющила очі.
Їй хотілося провалитись крізь підлогу.
Або зникнути.

Марина підійшла ближче до ліжка.

— Мила, ти думаєш, якщо народиш, він буде з тобою? — її голос капав отрутою. — Думаєш, він покине мене заради тебе? Студентки? Офіціантки?

Даша підскочила так різко, що біль пройняв низ живота.

— Відійди від мене, — прошепотіла вона. — Я не хочу твого чоловіка.

— Тоді чого ти хочеш? — Марина схрестила руки. — Грошей? Визнання? Подачки?

— Я хочу, щоб ви обоє зникли з мого життя.

Марина на мить розгубилася.
Такої відповіді вона не чекала.

Артем узяв дружину за лікоть.

— Ми йдемо.

— Я нікуди… — вона почала, але він стиснув сильніше.

— Марина. Зараз. Не тут.

Він вивів її в коридор.

Крики заглушилися.

Даша залишилася одна.
Її пальці тремтіли.
Сльози стікали по щоках, хоч вона їх не відчувала.

Вона прошепотіла:

— Господи… за що мені це…

Пізно ввечері Артем повернувся до її палати.

Тихо.
Без гучних слів.
Без вимог.

Сів на стілець.

— Вибач за Марину, — сказав він. — Вона була… розлючена.

— Це не виправдання.

— Знаю.

Він підвів очі.

— Я знайшов документи за той день… коли загинув твій брат.

Даша відчула, як серце зупинилося.

— І? — її голос ледве звучав.

Артем проковтнув повітря.

— Там є щось. І воно… неправильно. Дуже неправильно.

Тиша впала між ними.

Боляче.
Гостро.
Небезпечно.

— Я розберуся, — він додав. — Обіцяю.

Даша не знала, чи може йому вірити.
Але в її очах уперше за довго блиснуло щось інше.

Не ненависть.
І не прощення.

А надія… що правда нарешті знайдеться.