Крок між ненавистю та страхом

Даша сиділа на жорсткому стільці в коридорі жіночої консультації й намагалася не слухати, як за стіною хтось сміється.
Їй хотілося теж сміятись. Хотілося бути звичайною дівчиною, яка приходить сюди з коханим чоловіком, тримаючи його за руку.

Але вона сиділа сама.
Як завжди.

Руки тремтіли.
Серце билося, ніби хотіло вирватися із грудей.

Вона повторювала собі:
Я сильна. Я впораюся. Я сама.

Та щойно двері відчинилися, і лікарка вигукнула:

— Наступна — Дашенко Дарина!

Даша піднялася й відчула, як земля хитнулась під ногами.
Легке запаморочення приглушило світ.

Ні. Ні зараз.

Вона глибоко вдихнула й зайшла до кабінету.

— У вас восьмий тиждень, — сказала лікарка, уважно переглядаючи УЗД. — Сердечко б’ється добре. Але…

Даша завмерла.

— Але вам потрібно дуже берегтись. У вас є ризик загрози.

Її пальці міцно вп’ялися в тканину светра.

— Я… що маю робити?

— Менше стресу, більше відпочинку. І, бажано, підтримка партнера.

Даша тихо видихнула сміх — короткий, майже болючий.

— Партнера в мене немає.

Лікарка підняла на неї співчутливий погляд.

— У такому разі бережіть себе вдвічі більше.

Коли вона вийшла на вулицю, сонце різонуло очі.
Вона трималася за животик, ніби могла прикрити його руками від усього світу.

Я обіцяла… обіцяла, що захищу тебе…

— Даша?

Вона завмерла.

Він стояв біля машини.
Той самий — у темному пальті, з напруженими плечима, з очима, в яких уперше не було холоду.

— Ти що тут робиш?! — її голос зірвався.

— Я… хотів поговорити. Після вчорашнього… — він обережно підійшов ближче. — Я маю знати, як ти. І як дитина.

— Це не твоя дитина! — крикнула вона.

— Це моя дитина так само, як і твоя, — вперто відповів він. — І я не дозволю тобі тікати від мене знову.

— У мене немає вибору!

— Є. — Артем опустив голос. — Дозволь мені допомогти.

Слова зависли між ними важким повітрям.

Даша відступила.

— Я не хочу твоєї допомоги. Я не хочу тебе бачити. Я не хочу, щоб ти був у моєму житті.

Артем стиснув кулаки.

— Навіть якщо це поставить під загрозу вагітність?

Вона здригнулася.
Він помітив.

— У тебе проблеми? — його голос змінився. Став м’яким. Теплим. Небезпечним.

— Тебе це не стосується.

— Даша…

— Відійди! — вона різко відштовхнула його ладонями. — Ти не розумієш! Усе, до чого ти торкаєшся, руйнується!

Він ніби отримав удар.

Вона швидко пішла геть, але не встигла пройти й трьох кроків — у животі різко стиснуло.
Біль був гострий, раптовий.

Даша схопилася за поруччя під стіною й зігнулася.

— Тихо… тихо… будь ласка… — прошепотіла вона малюкові. — Тільки не зараз…

— Даша?! — Артем підлетів до неї. — Що з тобою?

— Ні… нічого… — вона задихалась, але біль не відпускав. — Я… просто трохи…

— Ти бліда, — він узяв її за руку, а вона не мала сили вирватися. — Поїхали в лікарню.

— Я не… хочу… з тобою…

— Це не про мене! — різко сказав він. — Це про твоє життя. І про дитину.

Вона хотіла відповісти, але світ потемнів по краях.
Коліна підкошувалися.

Артем підхопив її на руки, ніби вона важила менше повітря.

— Все буде добре, — прошепотів він. — Ти не впадеш. Я тримаю.

У лікарні час плив повільно.
Даша лежала на ліжку, руки тремтіли.
Лікар робив повторне УЗД.

— Серцебиття стабільне… — він говорив лікарці. — Але стрес дуже високий. Їй потрібен спокій і нагляд. Сильний емоційний фон може спричинити загрозу.

Даша закрила очі.

Вона вперше за довго відчула страх за дитину сильніший, ніж ненависть.

І вперше — тепло руки, що тихо лягла на її пальці.

— Даша… — Артем сидів поруч, майже не дихаючи. — Я не піду. Не цього разу. Не залишу тебе з цим.

Вона повільно відняла руку… але не одразу.

Його погляд пом’якшав.

— Я ніколи не знав про твого брата, — тихо сказав він. — Але якщо це правда… я дізнаюсь усе сам. Клянусь.

Вона відкрила очі.

Вперше в них було не тільки ненависть…
а й біль.
Справжній. Гострий. Людський.

Він це побачив.

І зрозумів, що тепер не зможе піти, навіть якщо попросить увесь світ.