Мить,яка змінює все

Даша втікала від нього крізь ряди супермаркету, стискаючи пакети так сильно, що пальці побіліли.
Вона боялася озирнутися.
Боялася, що побачить його очі.
Боялася, що серце знову зрадницьки здригнеться, як тоді в клубі — перед тим, як він зламав їй життя.

Він не має права знати.
Не має права торкатися.
Не має права бути поруч.

Але кроки позаду стали швидшими.

— Даша, почекай! — голос Артема прорізав шум, як ніж.

Вона стиснула зуби й не обернулася.

— Даша! Зупинись!

Він торкнувся її руки, легенько, обережно — ніби боявся злякати.
Вона смикнулася, вирвалася, ніби від вогню.

— Ти чого хочеш?! — крикнула так голосно, що люди навколо обернулися.

Артем не злякався крику.
Злякався її очей.

— Я… я не знав, — він говорив тихо, немов боявся власного голосу. — Пробач. Просто скажи… це правда?

Даша затиснула долонею живіт, інстинктивно, захищаючи.

— Це не твоя справа.

— Це моя справа, — сказав він, уже впевнено. — Якщо там моя дитина…

— Не твоя, — перебила вона. — Ти ніколи не будеш її батьком. Ні ти, ні твоя дружина, ні вся твоя чортова фірма!

Артем зблід.

— Я не розумію, чому ти так зі мною… що я зробив?

Вона засміялася — сухо, гірко.

— О, не розумієш? Звичайно. Чоловіки типу тебе нічого не бачать, крім власних грошей.

— Поясни, — він зробив крок ближче. — Даша, чому ти так мене ненавидиш?

Вона глянула на нього поглядом, у якому було більше болю, ніж ненависті.

— Тому що мій брат загинув на твоєму заводі.
А ти навіть не прийшов.
Навіть не вибачився.
Навіть не подивився, що твої підписані папери ховають під собою чиєсь життя.

Він завмер.

Вперше за довгі роки Артем не знайшов слів.

Щось у ньому рухнуло.

Даша вибігла надвір.
Сіла на лавку біля магазину й притиснула руку до живота.
Вона не помітила, що від сказаних слів почали стискатися плечі… а потім з очей полились сльози.

— Я сама… сама впораюсь… — прошепотіла вона.

Та дитина всередині ворухнулася вперше.

Тихо. Ледь відчутно.

Даша затамувала подих.
Поклала руку поверх светра й завмерла — маленький поштовх повторився.

Її серце зламалося й зцілилося водночас.

— Маленька… — прошепотіла. — Ми все переживемо. Я обіцяю…

Вона не помітила, що Артем стоїть за кілька метрів.
Не підходить.
Не заважає.

Просто дивиться — так, ніби бачить її вперше.
І так, ніби кожен її рух пробиває його крізь броню.

Він торкнувся чола рукою, намагаючись зібрати думки.

Брат… смерть… фірма… вагітність…
І я навіть не знав її імені.

Йому стало соромно вперше за життя.

Увечері Артем прийшов додому раніше, ніж зазвичай.
Марина сиділа в вітальні з келихом вина.

— Де ти був? — холодно запитала вона.

— Мені потрібно з тобою поговорити.

Вона підняла брову, сміючись без сміху:

— Знову проблеми на роботі?

— Особисте.

— Особисте? — її голос став гострим. — У нас не було «особистого» вже півтора року, Артеме.

Він зціпив зуби.

— Я… можливо… стану батьком.

Келих вислизнув з її пальців і розбився об підлогу.

— Що ти сказав? — її голос тремтів від злості. — Від кого?

Він не відповів.

Це було гірше будь-якої відповіді.

— Ти мені зрадив?! — Марина кричала так, що сусіди, мабуть, чули.

Він опустив голову.

— Це було один раз.

— Один раз? — вона сміялася, ніби божеволіла. — І тепер у тебе буде дітище?!

— Дитина, Марина. Дитина.

— А я хто?! Порожнє місце?! Додаток до твого ідеального образу?! — вона плакала, але сльози були злі, гарячі, гострі. — Ти не смієш. Ти не смієш руйнувати наше життя через якусь…

— Не смій так говорити про неї, — тихо, але небезпечно промовив він.

Марина завмерла.

Вперше він захищав іншу жінку.

І це злякало її більше, ніж зрада.

Артем пішов геть.
Вийшов на балкон.
Зачинив двері.

Вперше в житті він не знав, що робити.

Вперше в житті був між двома прірвами.

І вперше в житті відчував страх втратити дитину…
яку ще навіть не тримав.

І жінку…
яка дивилася на нього так, ніби він — найгірше, що сталося в її житті.