Він шукав її всюди

Артем прокинувся від гострого відчуття порожнечі.
Ліжко було холодним.
Тієї дівчини — тієї нічної тіні — не було поруч.

Спершу він вирішив, що це правильно. Що так і мало бути.
Що ніч — це просто ніч.

Але коли він глянув на пом’ятий край подушки, де лежала її голова, щось у грудях стиснулося так, ніби хтось схопив його за серце.

Він не знав її імені.
Не знав, де вона працює, хоча пам’ятав клуб.
Не знав нічого… окрім того, що хоче побачити її знову.

Це було абсурдно.
Безглуздо.
І абсолютно не схоже на нього.

Але поруч із його думками завжди стояла інша правда:
вдома на нього чекала дружина.

— Ти знову пив? — холодним тоном запитала Марина, коли він прийшов додому.

Її бездоганна фігура і гладко зібране волосся завжди виглядали так, ніби вона щойно з фотосесії. Але очі… очі були порожніми.

— Було складно, — коротко кинув він.

— Мені теж складно бути дружиною чоловіка, який ночами зникає, — вона перехрестила руки на грудях. — Але я ж не тікаю.

Він нічого не відповів.
Правда була гіршою, ніж вона думала.

І все ж… у його пам’яті вставало обличчя дівчини — молоде, втомлене, з тінню болю в очах.

Вона зникла.
А він — вперше в житті — не міг це прийняти.

Наступного дня він поїхав у клуб.

— Дівчина… висока… темне волосся… працювала тут учора… — він намагався говорити спокійно, але в голосі лунав нетерпеливий надлом.

Адміністраторка глянула на нього недовірливо.

— Тут щодня працює тридцять дівчат. Опишіть точніше.

Артем мовчав.
Йому ніколи не доводилося описувати жінок. Вони завжди самі хотіли, щоб їх помічали.

А та — пішла.

— Вона була зухвала, — сказав він, — але не груба. Дивилася так… ніби… — він замовк, бо не знайшов слів.

Ніби хотіла вбити.
Ніби він був для неї ворогом.

— Можливо, студентка? — припустила адміністраторка. — Багато хто поєднує.

— Мені треба її знайти.

Жінка ледь посміхнулась.

— Звучить так, ніби ви щось винні.

Він зціпив зуби.

Він справді був їй щось винен.
Але не знав що саме.

Минув тиждень.
Потім другий.

Артем повертався до клубу знову і знову, але її не було.
Він шукав її через охорону, через знайомих, навіть через водіїв таксі, які працювали в районі.

Та дівчина мов провалилася крізь землю.

Чим більше він не міг її знайти, тим сильнішим ставала нав’язлива думка:
Вона мене уникнула спеціально.

І він хотів зрозуміти — чому.

Поки він шукав її — вона рахувала дні.

Дні після тесту.
Пізні ранки з нудотою.
Вечори з тремтінням рук.
Ночі з тишею, яка давила.

Даша ховала живіт долонею, хоча ще нічого не було видно.

— Лише не це… — прошепотіла вона в подушку. — Лише не від нього…

Гнів розривав її зсередини.
Страх вгризався у тіло.
Втома забирала сили.

Дитина людини, яку вона ненавиділа більше за всіх.
Батька її брата забрав нещасний випадок на його фірмі.
Людини, від якої вона втекла, як від полум’я.

Вона не могла допустити, щоб він знайшов її.

Не мала права.
Не мала сили.

Але доля любить жорстокі жарти.

Через місяць Артем випадково побачив її.
В супермаркеті.
З пакетами в руках.
У простому светрі.
І з поглядом, що пронизав його, як куля.

Вона застигла.
Він — теж.

— Це… ти, — тихо сказав він, немов боявся, що вона розтане.

Але вона не розтанула.
Вона спалахнула.

— Не підходь, — різко сказала Даша.

— Чому ти втекла? — він зробив крок уперед.

— Тому що ти — остання людина, яку я хотіла б бачити у своєму житті.

Він згубив дар мови.

— Ти мене ненавидиш?

— Ненавиджу? — вона гірко усміхнулася. — Це занадто м’яко сказано.

Її голос тремтів.
Його руки — теж.

— Скажи… чому.

— Навіщо? — її очі блиснули болем. — Щоб ти міг знову знищити когось із моєї родини?

У Артема похололо в грудях.

— Про що ти?

Вона зробила найважчий крок у своєму житті.
Подивилася йому просто в очі й сказала:

— Я вагітна.
І це твоя дитина.
І я ніколи не дозволю тобі торкнутися ні мене, ні її.

Його світ тріснув.

— Даша… — він прошепотів ім’я, яке почув уперше.

Вона вже йшла.
Відвернувшись.
Не озираючись.

А він стояв посеред супермаркету, не здатний ні вдихнути, ні видихнути.

Він знайшов її.
І втратив у ту ж мить.