Ніч,яка все змінить

Дощовий вечір ліг на місто важкою ковдрою. Вологе повітря пахло мокрим камінням, старими маршрутками і чужою втомою. Даша вийшла з університету й одразу відчула, як холод повільно повзає під одяг.

Телефон тремтів у руці.

«Оренда до завтра. Не заплатиш — шукай інше місце.»

Вона скривилась.
Звично, аж боляче звично.

У дев’ятнадцять вона встигла навчитися всьому, про що інші її однолітки навіть не думали: виживати, мовчати, боротися.
І ненавидіти.

Особливо його.
Чоловіка, який забрав у неї брата.
Не своїми руками, ні. Але своєю байдужістю, своїм холодним підписом під документами, що закривали справу, своїм дорогим костюмом, за яким ховалася безкарність.

Артем Коваленко.
Власник «Kovalenko Group».
Ім’я, від якого її стискало всередині.

Вона підняла підборіддя і швидко пішла до нічного клубу «Nebula», де працювала офіціанткою. Світло неону текло по мокрому асфальту, миготіло на її волоссі, робило її обличчя старшим, ніж воно було.

Даша переодяглася, втягнула повітря й почала свою чергову нічну зміну.

— Дашо, VIP-зал за тобою, — сказала адміністраторка. — Дуже важливий гість, не зіпсуй ніч.

«Я йому вже й так зіпсую життя», — подумала вона, але всміхнулася чемно.

Та коли зайшла до VIP-залу — все всередині зупинилося.

За столиком сидів чоловік у темному костюмі, з дорогим годинником, з тим самим поглядом, який вона колись бачила в новинах.

Артем.

Її пальці похололи.
Світ хитнувся.
Дихання обірвалося.

А він просто повів поглядом у її бік — повільно, уважно, мов оцінював.

— Ти тут працюєш? — його голос був низьким, упевненим, таким, що пробирав.

— Так, — вона відповіла коротко, сухо.

Він дивився довше, ніж дозволено.

У його очах був інтерес.
У її — ненависть.

Тієї ночі алкоголь змішався з болем, музика — з відчаєм. Артем пив більше, ніж треба. Даша трималась гордо, але всередині розсипалась на уламки.

А далі було те, про що вона не хотіла згадувати.
Що сталося швидше, ніж мало б.
Що не мало статися взагалі.

Вранці він спав поруч.
Спокійний, гарний, чужий.

Даша одяглася мовчки, швидко, з тремтячими пальцями.
У дверях глянула востаннє — і втекла.

Не залишила імені.
Не сказала нічого.
Навіть не вкрала ковток повітря, щоб видихнути його поруч.

Вона думала, що втекла від проблеми.

Та через два тижні тест із двома смужками розбив її світ.