Ехо. Хто я?

Розділ 1. 
“Люди завжди дивляться в очі. Тому вони ніколи не помічають ніж, який тримають за спиною.”
Дощ ішов уже третю добу.

Елара дивилася у вікно редакції, поки краплі повільно стікали склом, розмиваючи вогні нічного міста. Вона любила дощ. Він змушував людей опускати голови. А коли люди дивляться собі під ноги, вони перестають помічати те, що відбувається навколо.

— Вейн.
Вона обернулася.
Головний редактор стояв у дверях кабінету, стискаючи в руці тонку папку.

— До мене.

Елара зайшла всередину й зачинила двері.

— Пам’ятаєш справу сім’ї Кроуфорд?

— Тієї, де за три роки зникли четверо людей?

— Так.

Він поклав папку перед нею.

— Поліція знову закрила розслідування.

Елара відкрила папку.

Усередині були фотографії.

Порожній будинок.

Краплі крові на дерев’яній підлозі.

Розбитий годинник.

І чорний силует ворона, намальований фарбою на стіні.

— Вони вважають, що це якийсь психопат, — сказав редактор.

— А ти?

Чоловік важко видихнув.

— Думаю, тут щось значно більше.

Елара мовчала.

Вона завжди довіряла інтуїції.

І зараз вона підказувала одне.

Не братися за цю справу.

— Якщо відмовишся, я зрозумію.

Вона закрила папку.

— Коли я можу поїхати?

Редактор лише сумно посміхнувся.

— Саме тому я й дав її тобі.

Ніч.

Вітер бив у лобове скло автомобіля.

Будинок Кроуфордів стояв за містом.

Величезний.

Темний.

Порожній.

Поліцейська стрічка коливалася від поривів вітру.

Елара перелізла через паркан.

Ліхтар освітив старі сходи.

Двері були прочинені.

— Дивно…

Поліція ніколи не залишає місце злочину відкритим.

Вона дістала телефон.

Зв’язку не було.

Повітря всередині будинку пахло пилом, сирістю…

…і дорогими чоловічими парфумами.

Свіжими.

Наче хтось був тут кілька хвилин тому.

Елара завмерла.

Потім повільно рушила коридором.

Дошки під ногами тихо скрипіли.

Світло ліхтарика ковзнуло по стінах.

Старі картини.

Павутина.

Зламаний комод.

І…

Вона різко зупинилася.

На підлозі лежала біла троянда.

Свіжа.

На пелюстках ще блищали краплі води.

Серце почало битися швидше.

Хтось залишив її зовсім недавно.

Елара нахилилася.

Під квіткою лежав складений аркуш.

Вона розгорнула його.

Лише одне речення.

«Ти запізнилася на дев’ять хвилин.»

У будинку пролунав тихий скрип.

Не попереду.

Позаду.

Елара повільно обернулася.

Темрява.

Нікого.

Та вона вже знала.

У будинку вона не одна.
Елара затамувала подих.
У будинку запала така тиша, що вона чула власне серцебиття.

Скрип більше не повторився.

— Є тут хтось? — її голос прозвучав упевненіше, ніж вона почувалася.

Відповіді не було.

Ліхтарик ковзнув по стінах.

Порожньо.

Вона зробила ще крок.

Потім ще один.

Коридор вивів її до великої вітальні. Меблі були вкриті білими простирадлами, а величезний камін давно згас. На стіні висів сімейний портрет Кроуфордів.

Батько.

Мати.

Двоє синів.

Донька.

Усі усміхалися.

Елара піднесла світло ближче.

По обличчях на картині хтось провів гострим ножем. Лише обличчя маленької дівчинки залишилося неушкодженим.

— Хто міг таке зробити?..

Вона дістала телефон і зробила кілька фотографій.

Спалах освітив кімнату.

На мить.

І цього вистачило.

У дзеркалі, що стояло біля сходів, промайнула чоловіча постать.

Висока.

У чорному.

Елара різко обернулася.

Нікого.

Вона кинулася до дзеркала.

Порожньо.

Лише власне відображення.

— Мені здалося…

Але ні.

На запітнілому склі повільно проступали літери.

Ніби їх хтось писав невидимим пальцем.

НЕ ЙДИ НА ДРУГИЙ ПОВЕРХ.
Елара відступила.

Дихання збилося.

Холод пробіг уздовж хребта.

«Хтось жартує.»

Вона змусила себе думати логічно.

Можливо, хтось проник у будинок.

Можливо, це пастка.

Вона вже хотіла вийти, коли зверху пролунав звук.

Плач.

Тихий.

Дитячий.

Він тривав лише кілька секунд.

Потім усе стихло.

Елара завмерла.

Її здоровий глузд кричав, щоб вона йшла.

Журналістська цікавість штовхала вперед.

Вона поставила ногу на першу сходинку.

Стара деревина тихо заскрипіла.

Другу.

Третю.

На майданчику другого поверху було темніше, ніж унизу.

Повітря стало холодним.

Двері в кінці коридору були прочинені.

Саме звідти лунав плач.

Елара підійшла ближче й обережно натиснула на двері.

Вони повільно відчинилися.

Кімната була порожня.

Посеред неї стояв старий дерев’яний стілець.

На сидінні лежав диктофон.

Червона лампочка блимала.

Запис уже відтворювався.

— Якщо ти це слухаєш, значить, він дозволив тобі зайти так далеко…

Елара впізнала голос.

Це був власник будинку.

Чоловік, який зник безвісти три роки тому.

Вона натиснула кнопку «Стоп».

І в ту ж секунду за її спиною тихо клацнув замок.

Двері зачинилися.

Самі.** Розділ 1. Частина 3**

Замок клацнув так тихо, що Елара спочатку подумала, ніби їй здалося.

Вона різко смикнула ручку.

Двері не відчинилися.

— Чорт…

Серце билося так голосно, що заглушало думки.

Вона зробила глибокий вдих і змусила себе озирнути кімнату.

Невелика спальня.

Пил.

Старе ліжко.

Книжкова шафа.

Стілець.

Диктофон.

Більше нічого.

Елара знову натиснула кнопку відтворення.

Кілька секунд лунав лише тріск.

Потім заговорив чоловік.

— Якщо цей запис хтось знайшов… значить, мене вже немає.

Голос був хрипкий.

Наляканий.

— Я зробив помилку. Я думав, що можу купити мовчання. Але є люди, яких не цікавлять гроші.