Книга 1 — Глава 16

Світло Ноктіра було гучним — не тому, що яскравим, а тому, що людським. Крики продавців, короткі сварки за місце біля банку, чийсь сміх у парті-чаті — усе це накривало після каменю як ковдра. Не теплою — звичною.

Олексій ішов поруч з Kain’ом і Lyra і ловив себе на тому, що тримає темп навіть тут — не біг, не повз, рівно. Ніби м’язи ще не вирішили, що небезпека скінчилася.

Навколо площі все виглядало звичайно: двоє торгувалися за ціну на манапот, якийсь маг на узбіччі демонстрував комусь ефект, що блимав яскраво і не мав жодного сенсу в бою, дитина-аватар у стартових шмотках спіткнулася об камінь і подивилася вниз з виразом, якого ще не вміла ховати. Місто не знало, де вони були. Це заспокоювало і дратувало одночасно.

— Я зараз зловлю себе на тому, що не хочу сідати, — сказала Lyra. Вона не дивилася на них, але голос був чесний. — Бо якщо сяду, то встану — і згадаю звук.

— Який саме? — спитав Олексій.

Вона трохи помовчала.

— Той, що не наш. Але в нашому ритмі.

Kain кивнув так, ніби це була звітність.

— Сядеш. П’ять хвилин. Тут.

Він обрав місце не в тіні, не в закутку, не там, де люблять стояти ті, хто “випадково слухає” — на людному краю площі, де чужі погляди ковзають і не чіпляються. Широке каміння, нижній рівень сходів, достатньо простору, щоб бачити підхід з трьох боків.

Олексій сів і відкрив інвентар — не щоб щось “порахувати”, а щоб повернути голову в рамку. Пляшка манапоту. Дві хілки. Ремонт у нулі. Значить, вийшли вчасно.

— Мана на вході просіла швидше, — сказав він.

— Не швидше, — поправив Kain. — Ти витрачав точніше. Це не те саме.

Lyra хмикнула.

— Це найніжніший комплімент, який ти коли-небудь робив.

Kain не посміхнувся, але й не заперечив — це вже було майже жартом.

— Він не робить компліменти, — сказав Олексій. — Він виносить оцінки.

— Це одне й те саме, — відповів Kain без паузи.

Lyra подивилась на нього з виразом, який означав щось між “оце і є твоя слабкість” і “я б тебе обійняла, якби ти не зламався від розгубленості”.

Олексій дістав скрін з приватним рядком і ще раз глянув — не тому, що сподівався побачити нове, просто щоб переконатися: це не примара від втоми.

Ти вийшов вчасно. Наступного разу буде важче.

— Я це залишу в парті, — сказав він. — Нехай висить. Щоб не забути, що ми не вигадали.

Lyra кивнула.

— Так буде простіше не грати в “може, мені здалося”.

— І простіше не спробувати “довести” наступного разу, — додав Kain.

Олексій подивився на нього.

— Ти думаєш, хтось із нас міг би?

Kain подивився не на нього, а кудись повз — у рух площі.

— Я думаю, місце підбирає своє. Той, хто “довів”, — вже не розповідає.

Lyra перевела погляд на Олексія.

— Він завжди так розважає?

— Так. Але він має рацію, тому це переносиш.

Kain встав першим — коротко, без попередження, просто рух до торговця.

Олексій пішов за ним, Lyra — трохи позаду, ще дивлячись у порожнечу між людьми.

Торговець прийняв лут із тією звичною байдужістю, яка Олексію зараз подобалась: цей NPC не питав, де вони були і чи чули вони щось у темряві. Він просто конвертував усе в цифри.

Смола катакомбного сколопендра — 47 аден за штуку. Кістяний шип — 31. Фрагмент мітки — 90, але це одна штука, і Kain одразу сказав “не продаємо” так, ніби це вже було вирішено раніше.

— Для чого? — спитала Lyra.

— Поки не знаємо, — відповів Kain. — Саме тому.

Олексій купив ще дві манапоти — не тому, що їх бракувало, а тому, що “перед завтра” і “в плюс” — це той самий принцип, що й у тунелях.

Lyra стояла біля стійки з легкими обладунками й читала характеристики без наміру купити.

— Мені здається, я роблю це, щоб просто торкатися чогось нормального, — сказала вона.

— Продовжуй, — відповів Олексій. — Це працює.

Вона подивилась на нього з виразом людини, яку несподівано зрозуміли.

Вони повернулися на той самий край площі — Kain, схоже, вже вважав це місцем, де можна говорити.

Він говорив коротко — у нього це завжди звучало як “план”, навіть якщо це було просто дихання.

— Перше: паузи — ворог. Якщо зупинились, значить тиша вже щось вирішила за нас.

Lyra підняла руку.

— Уточнення: паузи зупинки — ворог. Пауза дихання — ні.

— Прийнято, — сказав Kain, і в цьому “прийнято” було більше поваги, ніж у довгому реченні.

— Друге: якщо хочеться “ще одне коло” — виходимо. Не обговорюємо, просто виходимо.