Книга 1 — Глава 10

Будильник спрацював рівно тоді, коли мав.

Олексій не любив будильники. Але ще менше він любив ті ранки, де ти прокидаєшся від власної думки “ще трохи” — а потім день стає кривим.

Він встав одразу, не даючи тілу торгуватися.

Вода. Дві хвилини, щоб мозок перестав шукати в темряві тунельні кристали.

Потім — телефон.

Два повідомлення з роботи. Нічого критичного. Але достатньо, щоб нагадати: якщо він почне провалюватися, то ніхто не “підніме сувоєм”.

Він відповів коротко і поставив собі мітку — пізніше повернутися до задач.

На кухні лежали його вчорашні три правила. Він не переписував їх. Він просто глянув, як на чек-лист перед виїздом.

І це було… дивно.

Не через “новачковість”. Він давно не був новачком.

Ще до того, як він стер старого персонажа й старе ім’я, він грав інакше: без цих маленьких папірців у голові. У нього були маршрути, звички, відчуття темпу. У нормальній групі правила не пишуть — їх тримають люди.

Там, де поруч є свої, ти не формулюєш “не стій одному”. Ти просто не стоїш, бо позаду є чийсь крок.

Там, де командир каже “вихід”, ти виходиш, і тобі навіть не треба переконувати себе, що “можна ще одне коло”.

А тут усе було інакше.

Тут він знову йшов на стартових рівнях, без хіла, з людьми, які могли зникнути після однієї смерті. І після PK виявилося, що пам’ять і інтуїція — це добре, але вони першими ламаються від втоми.

Тому ці три рядки лежали на столі не як “гайд”. Як страховка.

Він пробіг їх очима ще раз:

1) Не стояти одному.

2) Якщо тихо — значить хтось дивиться.

3) Виходити раніше, ніж “можна ще одне коло”.

Він би хотів думати, що гра — відпочинок.

Але вчорашній натяк з міста і післявчорашня смерть DD показали просте: відпочинок закінчився там, де почалися люди.

Він з’їв щось просте — те, що не відволікає. Перевірив, чи є вода поряд із капсулою. Поклав зарядку так, щоб не шукати наосліп.

Усе виглядало смішно дріб’язково.

Коли він лягав у капсулу, думка була не про рівні. Думка була про час — про те, як легко він розсипається на дрібниці, якщо не тримати темп.

Повідомлення від Kain прийшло, коли Олексій уже натягував “внутрішню тишу” перед входом.

**Зайдемо на двадцять хвилин раніше. Точка — склад. Не світись біля торговців.

Олексій відповів одразу.

**Ок. Я підходжу.

У цьому був сенс: текст не губиться, не плутається, не з’їдається шумом натовпу.

У Ноктірі час від часу губилися люди.

Вони зустрілися біля складу, не на найочевиднішій лінії між торговцями й входом.

Kain уже стояв там, як завжди, ніби він не приходив — ніби він завжди був. Щит лежав у нього на руці “по-робочому”, не для виду.

Lyra підійшла через хвилину. Сьогодні вона рухалась швидше, ніж учора. Не легше — швидше. Поки вони чекали поглядом, вона смикнула тятиву лука на мить щоб відчути натяг.

— Пішли? — спитала вона.

— Спочатку — погляд, — відповів Kain.

Він не дивився на них. Він дивився на простір.

Олексій теж подивився.

Склад був ніби звичайний. Люди заходили і виходили. Нічого не горіло червоним.

Але на дальній стороні площі стояв хтось, хто не робив нічого.

Не торгував. Не біг. Не кликав у групу.

Просто стояв.

— Бачите? — тихо сказала Lyra.

Олексій кивнув.

— Може це параноя, — прошепотіла вона і сама не повірила.

Kain знизав плечима.

— Параноя — це коли ти вигадуєш. А коли ти помічаєш — це досвід.

Олексій відчув, як у нього всередині піднімається стара злість: в безпечній зоні ж нічого не зроблять.

І тут же з’явилась інша думка:

У безпечній зоні вибирають.

— Якщо він за нами, — сказав Олексій, — то він уже бачив, що ми не стоїмо біля входу.

Lyra стиснула губи.

— Це й погано. Бо тепер він знає, що ми думаємо.

— Нехай знає, — спокійно сказав Kain. — Хай ламає зуби об дисципліну.

Вони пішли разом. Не впритул — але так, щоб не було “одного”.

Нижні Тунелі зустріли їх тим самим запахом каменю, який відчувався навіть без запахів.

Тісно. Тиша. Звук кроків.

Kain одразу повів у відрізок, де можна відійти.