Книга 1 — Глава 3

Кришка капсули піднялася з м’яким, надто акуратним шипінням — як у речей, що мають працювати тихо, щоб не дратувати. Всередині блиснула матова “ванна” ложемента: темний полімер, тонкі доріжки контактів, ледь помітні отвори вентиляції. Нічого красивого. Лише утилітарність.

Олексій стояв поруч кілька секунд, не рухаючись. У кімнаті було задушливо, телевізор і далі світився беззвучними заголовками, але вже не мав ваги. Тут, біля капсули, все зводилося до одного: натиснути або відступити.

Він стягнув футболку через голову й кинув її на спинку стільця. Потім — штани. Нервовий ритуал: зробити кроки простими, механічними, щоб не чути думку, яка кричала “не лізь”.

Ложемент був прохолодним. Шкіра відгукнулася дрібним мурашінням, коли він ліг спиною — спершу лопатки, потім поперек, потім потилиця. Матеріал піддався рівно настільки, щоб зафіксувати тіло. Ніби капсула запам’ятовувала його форму — не ніжно, а точно.

На внутрішній кромці спалахнули індикатори.

Підготовка сенсорів…

Зчитування біометрії…

Він відчув, як щось майже невидиме “пройшлося” по ньому — наче холодний подих, що ковзає поверхнею шкіри. Потім — легке поколювання вздовж рук і стегон.

Синхронізація…

Його пальці стиснулися самі собою. Серце зробило глухий удар, і він на мить подумав: ось зараз, саме зараз, десь у логах з’явиться запис про те, що профіль знову ожив. Маяк. Координати.

Кришка повільно опустилася.

Світло кімнати відрізало, ніби хтось вимкнув реальність одним рухом.

Залишився лише його подих і тонкий шум вентиляції.

Підключення до мережі…

Перевірка каналу…

Усередині капсули було темно, але не “чорно”. Темрява мала глибину — наче екран, який ще не показує картинку, але вже проживає напругу.

Потім прийшов звук. Не вухами — прямо в голову. М’який стартовий тон, схожий на далекі дзвіночки, які розчиняються в повітрі.

Echelon

Слово виникло перед ним без шрифту й без носія. Просто факт у просторі.

Далі — інтерфейс: не вікно, не меню, радше прозорий шар, що накладався на його думки: написи з'являлися там, де він на них дивився, але не очима.

Профіль: активний

Статус: створення персонажа

Нижче висіли кнопки — геометрично прості, без стилізації:

[Продовжити]

[Скасувати]

Він подумав “Скасувати” — і кнопка ледь помітно потемніла, ніби відгукнулася на вагання.

— Занадто чутлива, — прошепотів він. Голос прозвучав дивно: ніби хтось повернув йому його ж слова із затримкою на півподиху.

Інтерфейс відповіді не дав. Просто продовжив бути.

Олексій повів поглядом — і м’яко натиснув “Продовжити”.

Підтвердження особи…

Захист профілю…

Потім з’явилося поле.

Введіть ім’я персонажа

Воно було порожнім — як білий аркуш, який страшно псувати.

Старе ім’я спливло саме. Те, що знали в клані. Те, що могло бути міткою.

Він відштовхнув його так, ніби воно було брудним.

Нове, інше. ніяк не пов’язане.

Пальців не було, клавіатури теж. Капсула читала його намір — і літери почали складатися у рядок, коли він просто “проговорював” їх подумки.

Він зупинився на півдорозі. Стер. Почав знову.

— Просто нік, — сказав він сам собі. — Це просто нік.

Але навіть тут він відчував: система пам’ятає. Будь-яка закономірність — як нитка, за яку можна потягнути.

У нижньому куті поля спалахнула майже непомітна піктограма — знак питання в тонкій рамці.

[Підказка для імені]

Він хотів проігнорувати. Потім подумав, що “підказка” принаймні може бути випадковою. Не його звичкою. Не його старим шаблоном.

Олексій торкнувся піктограми поглядом.

Згенерувати ім’я на основі психолінгвістичного відбитка?

[Так] [Ні]

— Психо… — він ледь не засміявся. Сміх не вийшов.

“Так”.

Поле з іменем мигнуло — і в ньому з’явилося просте, природне англійське слово:

[Raven]

Ворон. Абсурдно просте — і водночас його. Бо Вороненко, бо “поклик” завжди був тим, що піднімало його з ліжка, коли не хотілося жити. Поклик у гру. Поклик у тишу. Поклик у щось, де біль має правила.

Він завмер, відчуваючи, як шкіра знову вкривається мурашками.

— Це… не випадково, — прошепотів він.

Поруч з’явилися дрібні опції:

[Прийняти]  [Змінити]  [Згенерувати інше]