Розділ 12. Тріумфальне повернення.

Стіна часу щезла так само несподівано як і з’явилась – ще не встиг стихнути останній звук, що злетів з труби, аж раптом туман, що оточував будинок та прилеглі землі, миттю розчинився у повітрі.

Звичайно, їх уже чекали – уся місцина була оточена сірими постатями, а трохи далі на пагорбі виднівся намет, куди одразу побігли посильні, і звідки згодом вийшов чоловік у чорному. Та це був не самозванець, як можна було очікувати. Набундючившись мов індик, накази сірим роздавав Єнох, щось волаючи та розмахуючи руками.

- Оце так, - протягнув Варух – ви тільки погляньте на це цабе. Єнох, що ти корчиш з себе?

- Замовкни, - у відповідь крикнув той – перед вами, нещасні, повноважний правитель землі Охкської. Верховний правитель дарував дарував мені цей титул та владу, так що краще підкоріться по доброму, а то буде гірше.

- Гірше, ніж нікчема при владі, не може бути, хіба що самому стати нікчемою, - принц з гіркотою глянув у сторону Єноха та мовив. – Починай, Варух, що вже тут розмовляти.

Й пролунав перший удар в барабан, і все змовкло, за ним ще один і ще. Збираючи воєдино все биття природи, і підчиняючи серця одному, ритм заволодів усім. Відбиваючи з душ нарости бруду та брехні, ведучи у порух танцю звільнення від страху та нещирості, барабан збив усім слухачам подих, а потім дихнув новиною. Мало хто зміг встояти: люди падали, піднімались, танцювали. Щось серйозно мінялося в їх обличчях – страх у поглядах поступався місцем стражданню та надії.

Тут у гру вступила труба. Проникаючи у саму глибину єства через усі його зашарілості, її музика торкнулася сердець, оживила й дала силу глянути правді у вічі. Спокій та свободу принесла вона у змучені злом душі, й примирила з самими собою. Ця музика була настільки прекрасною, що у кожного пульсувала лише єдина думка: «Не замовкай!!! Ніколи…»

Пройшла, здається ціла вічність. Мелодія уже стихла, пішовши собі, але ніхто із слухачів ще довго не підіймався зі своїх обличь. Чарівна музика ще жила в них, торкаючись, пестячи та нашіптуючи кожному те, чого він насправді так давно чекав. Єдине, що усі знали напевне – жити як раніше вони вже не можуть.

І тут раптом сонце освітило місцину, що заграла кольорами свіжості.

- Бачу, ви справили враження, - перервав тишу веселий, як завжди, голос з неба. – То вони усі поснули?

- Ні, Ляп, - відповів принц, – вони нарешті прокинулися від жахливого сну.

З цими словами він почав підходити до людей, що поволі підіймалися, вітав їх, маючи що сказати кожному.

- Як я радий вас усіх бачити, як я за вами усіма скучив, - повторював він без упину.

Ті спочатку ніяковіли, але швидко й самі почали його радо вітати:

- Нарешті Ви повернулися, принце. Як же довго нам довелося на це чекати, - лунало звідусіль.

- Тепер усе зміниться, - запевнив принц. – Ми змусимо зло покинути нашу прекрасну країну.

Одним із останніх принц наблизився до Єноха, що все ще продовжував лежати на землі.

- Вставай. Я не тримаю на тебе зла, ти не винуватий, що йому повірив, адже я зробив був ту саму помилку.

- Як же мені соромно, принц, - нарешті промовив той. – Як можна було жити у такій гидоті, я зараз й сам не можу зрозуміти. Але ж жив…

- Важливіше не те як ти жив, а те як будеш жити. Вставай, Єнох, сонце засяяло не над усією країною, тому нам потрібно йти далі, - принц подивився у сторону неба, де все ще нависали важкі хмари. – Ти збирай людей та вирушайте до столиці, а ми з Варухом розчистимо небо над усією країною.

- Але ми б могли допомогти вам, - запропонував Єнох.

- Звичайно, допоможете, адже роботи вистачить усім. Та зараз треба допомогти людям, які прийшли з тобою. Потурбуйся про них, я тобі довіряю.

Розчулений цим, Єнох низько уклонився та запевнив, що все буде зроблено якнайкраще.

- Ляп, - звернувся у небо принц. – Ти ще тут?

- Доки є сонце над вами, - долинуло у відповідь.

- Тоді доправ нас, будь-ласка, туди куди сягають його промені – треба освітити цю країну.

- Із превеликим задоволення, - сказав Ляп, і, як завжди раптово, вони опинилися десь посеред лісу.

- Нічого собі місцина. Ляп, чогось більш схожого на дорогу не знайшлося? – запитав Варух.

- Так би й сказали, а то я доправив вас якнайдалі, адже у небі наявність чи відсутність дороги нікого не турбує. Ось, будь-ласка. Так краще?

Той же ліс постав перед очима мандрівників, але щось схоже на покинуту дорогу тягнулося посеред дерев.

- Видно, давненько тут не ходили, - зауважив принц. – Та все одно вона нас кудись виведе. Дякуємо, Ляп!

- Завжди ваш! Хай щастить й буду чекати на нову зустріч!

- Ми теж, - пробурчав Варух. – Подорожувати з тобою приємніше, аніж тягтися з оцим багажем. І чого я взяв такий великий барабан?..

- Бо маєш велике серце, й інструмент великий узяв, - зауважив принц. – То пішли?

Робити було нічого, і тому Варух рішуче закинув барабан за спину й потопав у гущавину, де перед цим уже зник принц. Дуже швидко їм почало здаватися, що нещодавно вони вже проходили тут, й місця видавалися знайомими. Зрештою принц зрозумів:

- Здається мені, що ми йдемо до нашого знайомого бургомістра.

- Цікаво, що він тепер заспіває під нашу музику? – посміхнувся Ух.

Вони зайшли у нічого не підозрююче містечко, як і раніше безлюдне, й дійшли до центру.

- Тут? – огледівся Варух

- Годиться… то почнемо. – дістаючи трубу з футляру, мовив принц.

З першим ударом у барабан, всі зачинені віконниці розкрилися, наче хто зірвав з них засуви й штовхнув. В напівтемряву будинків тут же ринулося світло, й показалися перелякані обличчя мешканців, що ховалися за вікнами. Вони тут же пощезали, та це не важливо, головне, що вони чули, й ця музика несла світло не лише у кімнати, а й у серця, спричиняючи той же ефект, що ми могли вже спостерігати раніше. Але лише для нас: читачів, слухачів чи глядачів, то просто ефект. Для усіх учасників подій то було тим єдиним жаданим, чого вони чекали усеньке існування, адже життя без натхненної музики може бути лише існуванням – сірим, сумним та звичайним. Й лише пісня, що лунає у серці, наповнює барвами й сенсом години нашого перебування тут чи деінде. Хмари, що панували у душах слухачів, розчинилися у вирі октав та терцій, й сонце знову глянуло туди й засяяло у очах мешканців. Забувши всі свої страхи, вони виходили з домівок, посміхалися собі, людям, та раділи променям призахідного сонця.