Розділ 9. Завіса таємниці продовжує відкриватися.

Ледве дочекавшись ранку, Ех почав квапити супутників продовжити шлях, і, хоч як Ох не опирався, невдовзі вони вирушили. Та дійти вже того дня до гори вони не змогли – та хоч і стала більшою та ближчою, все ще залишалася у далині. Тому у Еха з компанією була ще одна холодна ніч, але втома була настільки сильною, що і ранковому світлу не одразу вдалося їх розбудити, тому вирушили вони із запізненням. Цього дня, мандрівники, нарешті, добралися до підніжжя гори, й тут Ех зупинився й звернувся до супутників:

- Хочу запропонувати вам залишитися тут, поки я не повернуся.

- Ще чого!? – не погодився Ух. – Разом припхалися сюди, разом підемо далі. Не вистачало нам іще розділитися тут і блукати поодинці.

- Я згоден у Ухом, - підтримав того Ох. – Чого ми будемо залишатися тут?

- Минулого разу, - спробував пояснити Ех, – я зустрів тут таке, від чого втік так далеко, як тільки зміг. Та зараз маю відчуття, що мені все ж прийдеться із цим знову зустрітися. Але наражати вас на можливу небезпеку не хочу.

- Але ж хіба небезпека не загрожує нам однаково разом чи поодинці? – запитав Ух.

- Якщо ми розділимося, - повільно підбираючи слова, мовив Ех, - то, маю надію, небезпека для вас не буде йти від мене.

- Що?!

- Що?!

Синхронно пролунали репліки Уха та Оха, й Ех почав свою розповідь про події, що мали тут місце багато часу тому, коли молодий принц Ехляндський нерозважливо втрапив у халепу, та ще й разом з усім королівством.

Колись давно ця країна ще була такою як про неї розповідав бургомістр. Привітні мешканці наповнювали тутешню землю, без остраху подорожуючи всюди, адже зло не мало місця у їх серцях. Приязнь один до одного була вродженою рисою усіх народжених тут, а тому конфлікти виникали випадково та швидко згасали, не даючи місця чварам. Цьому сприяло також мудре та виважене правління принців, що керували цими землями. Династія принців керувала від імені Короля, що з давніх здавен довірив їм владу. Кожен з тих, хто ставав принцом Ехляндським, знав – в будь-який момент йому може довестися давати звіт про своє життя, і це убезпечувало принців від нерозумних рішень. До певного часу…

Останнім з династії був молодий принц, добрий та щиро люблячий свою землю та її мешканців. Державні справи не надто докучали йому, адже його попередники зуміли залишити по собі добре налагоджений державний механізм, втручатися у роботу якого доводилося у надзвичайних випадках, що траплялися надзвичайно рідко. Більше часу займали різні церемонії, яких принц не любив, а тому уникав, віддаючи перевагу подорожам по усім куточкам країни, спілкуючись з жителями та милуючись красою своєї землі. Хороший кінь та вірні друзі складали йому всю свиту, а щирим розмовам він віддавав перевагу перед урочистими зустрічами.

Під час однієї з таких подорожей принц зустрів у маленькому містечку таємничого незнайомця. Той виявився незнайомим не тільки для принца, але й для усіх місцевих жителів. Манери цієї особи видавали гордість і зверхність, та й дивився на оточуючих він з презирством. Лише до принца незнайомець проявив люб’язність, представившись мандрівником із далеких країв, що приїхав у Ехляндію побачити справжнє диво, про яке чув у себе на батьківщині. Принц живо зацікавився, що ж то за диво таке, про яке він, місцевий правитель, нічого не чув. Ось що розповів незнайомець:

«Неподалік звідси є гора, у якій є печера. У тій печері є чарівне дзеркало, що показує кожному його істинну сутність, явними стають усі нахили та здібності. Хто погляне у те дзеркало, ніколи вже не залишиться невігласом, що не знає себе й блукає у темряві.»

Після цього незнайомець швидко зник, принц навіть не встиг запитати, що він сам побачив у тому дзеркалі, та й чи бачив щось. Та зерно цікавості вже було посіяне у душу принца, хоч особа незнайомця і не викликала довіри. Більше того, тривожне почуття поселилося у душі, ніби застерігаючи від чогось. Але цікавість усе ж переважила. Разом із вірними товаришами Варухом та Єнохом принц поїхав до єдиної великої у тій місцевості гори, що знаходилася неподалік. Місцеві не надто охоче розповідали про цю гору, розказуючи лише, що вони намагаються триматися від неї подалі, що коло неї завжди вогко й холодно, й сірі хмари завжди закривають її вершину.

Дійсно, ще здалеку було видно, як гора контрастує із оточуючою її місциною, немов була вона з іншого світу. Навіть пташки та всяка інша живність не селилися на ній – тиша панувала там. Але це не могло зупинити принца - у своїй країні він був повновладним правителем, і не боявся нічого. Подолавши шлях нагору, принц та його супутники підійшли до входу в печеру, якийсь час не наважуючись увійти до неї – такою темною й вогкою здалася вона.

Тут раптом з печери вийшла стара жінка:

- Давно я на тебе чекаю, принце. Щось ти забарився.

- І вам доброго дня, - відповів принц. – Чи я зобов’язаний був відвідати вас?

- Рано чи пізно, володарю, ти все одно б це зробив, я зробили це усі твої попередники.

- Усі принци, що були до мене? Але чому про це місце ніхто не розповідав нічого: ні мій батько, ні його батьки, ані хто інший?

- Тому, - продовжила стара, – що багатство твого внутрішнього світу тільки твоє й про нього не розказують нікому. Так само, як нікому, крім принца, не дозволено заходити у печеру – це надто велика таємниця для простої людини.

Варух спробував щось заперечити, та стара не звернула на це жодної уваги:

- То ми будемо й далі стояти тут? Якщо ти боїшся, то можеш прийти пізніше, та, попереджаю, що весь час, що пройде до цього, ти будеш жалкувати, що не зробив цього.

З цими словами жінка повернулася й пішла у глиб печери, а за нею, зробивши знак друзям залишатися, подався й принц. Хоч темна та вогка, та глибокою печера не була. Пройшовши за старою через невеликий тунель, принц опинився у залі. Жінка кинула якийсь порошок у вогонь, що жеврів посередині, й той освітив все навкруги. Всюди були голі стіни, тільки у одному кутку стояло щось накрите темним покривалом.