Розділ 6. Де Ех з компанією попадають у незнайоме місце, яке виявиться просто добре забутим.

- Сонця поки що тут не видно. – вирвалося у Еха.

Вони з Ухом та Охом, який не ризикнув залишитися сам, вже кілька годин йшли новою місциною. Дорога, чи краще сказати, стежка вилася змійкою поміж великих кам’яних брил, подекуди росли дерева, а позаду височіла скеля, біля підніжжя якої і з’явилися мандрівники. Вершина скелі ховалася у густих сірих хмарах, що не пропускали жодного сонячного променя.

- Так, допомога Ляпа була б дуже доречною тепер. Я вже всі ноги повідбивав на цих камінцях, - бідкався позаду Ох. – Може зупинимося перепочити?

- Ми відпочивали лише кільканадцять хвилин тому. - відрізав, упевнено крокуючи, Ух. – Та й здається мені, що скоро ми кудись маємо прийти. Тільки куди?

- Мені також здається, що я тут раніше бував. А тобі, Ох?

- Волів би ніколи тут і не бути, краще вже копати траншею.

Та, попри своє ниття, Ох намагався не відставати, тому поворот за поворотом, і от за черговою брилою дорога стала більш рівною. А ще за деякий час у далині проступили обриси будинків, що виявилися околицею невеликого містечка, сірого як і все навкруги. Побачивши його, мандрівники пришвидшили ходу.

- Нарешті взнаємо де ми є, а то, крім нудьги та суму, це місце нічого нам не принесло.

Та, чим далі наближаючись до перших будівель, вони все більше уповільнювали ходу, бо пейзаж, що й здалеку виглядав не надто приємно, зблизька виявився й зовсім відразливим. Запустіння панувало на цих вулицях: шар сміття ковдрою вкривав вулиці. Уламки цегли та каміння в переміж з залишками харчів та їх обгортками змішалися. Видно було, що слово прибирання тут давно вже не чулося. І все це поволі заростало бур’яном, що поторив собі дорогу з усіх щілин та тріщин. На якийсь момент навіть здалося, що містечко покинуте своїми мешканцями, але звуки, що лунали із-за зачинених дверей свідчили, що хтось таки тут є. Та по вулицях ніхто не ходив.

Спочатку, не наважуючись заходити до будівель, мандрівники повільно просувавлися вулицями, сподіваючись зустріти кого-небудь, хто зміг би роз’яснити куди саме вони потрапили. Та, не зустрівши жодного мешканця після кількох кіл по поселенню, вони почали стукати у двері домівок та гукати господарів. Ефект від цього був таким самим – ніхто не озивався і тільки тиша відповідала відлунням.

Нарешті, вже зовсім втомившись стукати, Ух заволав:

- Це місто чи могильний склеп!? А ну, виходьте хто-небудь на вулицю! – та вже спокійніше додав – Невже потрібно розвалити кілька будинків, щоб познайомитися з його мешканцями?

- Ні, ні! Будь-ласка, не треба нічого ламати! Зараз я вийду! – долинуло в той же момент із одного з будинків.

А ще за мить на його порозі з’явилася дивна особа, строкато вбрана в лахміття чоловічого та жіночого фасону. А на голові сиділа шапка, насунута таким чином, щоб закривати верхню частину обличчя до середини носа. Зупинившись на мить, ніби прислухаючись, ця особа підбігла до Уха, що не стримався та здивовано щось пробурмотів, впала ниць за кілька кроків і заволала:

- Дуже прошу простити мене! Я не одразу здогадася хто ви! Будь-ласка не карайте мене!

- Карати?.. За що?.. Досить вже нести нісенітницю, краще підіймайтесь.

- Я не встану, доки мені не буде даровано прощення. - продовжував свою «пісню» незайомець, бо по голосу стало зрозуміло, що то був саме чоловік, до того ж немолодий.

- Ви нічим не завинили перед нами, а тому ми не будемо вас карати. Краще встаньте. – втрутився Ех, щоб завершити неприємну сцену.

Лемент тут же припинився, чоловік одразу підвівся та лише для того, щоб підбігти вже до Еха та впасти до його ніг:

- Даруйте мою неуважність, Ваша Високість. Ніяк не очікував на візит Вашої особи, адже ви так давно не відвідували наш край.

- Це Ви даруйте, - здивувався Ех. – Здається Ви мене з кимось сплутали.

- Можливо, Ваша високість й не запам’ятала наше містечко під час вашого останнього візиту. Адже Ви так поспішали та були схвильовані чимось, - не здавався чоловік. – Але я пам’ятаю усе дуже добре. Після того приємних вражень уже майже не було – ми дуже старалися, щоб виконати ваш наказ.

- Я вам нічого не наказував, та й зараз прошу лише підвестися і розповісти - куди ми потрапили та чому ви ведете себе так дивно.

- Бажаєте слухати тут, чи зробите мені честь і відвідаєте мій будинок?..

Чай на столі вже дано захолов, свічки майже догоріли, а бургомістр, це, виявилося, був саме він, продовжував свою розповідь. Він уже кілька разів запитував чи досить, але кожного разу чув у відповідь нові запитання. Із його оповіді стало зрозуміло, що подорожні знаходяться в Ехляндії, країні мрій та фантазій, а це місце зветься Сонячною Долиною. Керував цією країною принц Ехляндськой, котрому Верховний Король усіх мрійників та фантазерів доручив піклуватися про своїх підданих до часу свого повернення. Того часу ніхто не знає, а тому всі вже звикли, що принц вершить усе на свій розсуд. Досить довго це правління викликало тільки приємні спогади, але раптово накази принца змінилися, як змінилися й його посланці – они стали злими та жорстокими. Сталося це невдовзі після останнього візиту принца, коли той стрімголов промчався через містечку кудись у гори. Назад він, мабуть, повернувся іншою дорогою, і з того часу приїзджали його слуги чорному, які привозили все похмуріші й похмуріші накази. Ось лише деякі з них: спочатку заборонили свята, веселощі та одяг світлих та яскравих кольорів, потім виходити на вулицю та спілкуватися один з одним, і, нарешті, відкривати віконниці. Усіх незгодних забирали з собою слуги принца й вони більше ніколи не поверталися. Так населення містечка поріділо й посіріло, як посіріло небо нед ним – одного разу надійшли хмари й більше не пропустили жодного сонячного променя.

Останнім наказом принца була заборона виходити на вулицю без зав’язаних очей.

- Яка безглузда заборона!- не втримався Ух – І як це можливо проконтролювати?

- Дуже просто. Всі мешканці постіно пишуть доноси один на одного, і за це принц раз у тиждень присила нам їжу.