Розділ 2. Коли відповідь приходить неочікувано.

Нарешті прийшовши до тями, Ох почув, але ще не скоро зрозумів, чому Ух та Ех так мирно розмовляли. Та ми можемо сприйняти це раніше, адже не кожному випадає участь відігравати роль гальма у власному житті. Відтак справа виявилась у тому, що слова Оха відносно сторінки відповідей наштовхнули Еха на думку, що відповідь існує для кожної задачі, отже і для їх. І ця думка породила наступну – до відповіді потрібно йти, хай навіть раніше цього й не робив ніхто. Хіба що, крім всюдисущих гусей, для яких перепоною могло бути лише їх власне бажання.

- Я йду, - промовив Ех, наблизившись до траншеї, яку невпинно копав Ух, що, хоча й втратив сподівання на достойну оцінку результатів його роботи, не міг просто сидіти, адже його стихією була дія, повсякчас та всюди.

- Давай, давай! – процідив Ух – Хоч ти перестанеш очі мозолити.

- І тебе не цікавить куди я збираюсь?

- Лише б дальше та на довше!

- Але ж і ти, і Ох можете піти зі мною.

-Я завжди знав, що з тобою не все гаразд. Де ти бачив, щоб персонажі кидали свої задачі напризволяще? А того боягуза можеш забирати із собою, досить йому тут спати.

- Хоч я й ніколи не чув, щоб персонажі кидали свої задачі, але я вже знаю як задачі можуть змінювати своїх персонажів, та й ти також. Чи ти забув, що наша зміна на екскаватор вже ой як близько. Твоя, як і моя, задача скоро перестане існувати, й можливо ще залишаться гори землі, тобою перевернутої, та пов’язувати їх з тобою перестануть дуже швидко. Адже прийдуть нові герої, нові умови, і почнеться новий навчальний рік… Та вже без нас.

Ух не знайшовся одразу чим відповісти на таке, а тому вдав, що його дуже зацікавила та брила, яку він копирсав до початку розмови. І, можливо, вона цікавила б його й до сьогодні, а ми, шановний читач, закінчили на цьому наше знайомство з цим достойним персонажем, та брила вирішила інакше, раптом зламавши лопату Уха. Виявилося, що то була не земля, а камінь, скеляста порода у ґрунті. Звичайно, можна списати це на випадковість, мовляв, з ким не траплялися подібні прикрощі, та завжди варто замислитися, чи не на скелі ти намагаєшся приживити паростки своєї надії, чи не покладаєш сподівання на те, що камінь принесе тобі врожай. Подекуди, життя приносить нам сюрпризи, що зовсім не радують, і ми можемо задаватися питаннями його несправедливості до нас. Та варто краще замислитися, чому це трапилося, і який урок із цього треба винести. Можливо, двері, у які ми так наполегливо стукаємо, ніколи й не відчиняться, адже за ними прірва, а отже замок на них оберігає зовсім не вхід, а нас від безглуздих, а деколи й небезпечних намагань.

Отак Ух опинився з уламками своїх сподівань, які він покладав на інструмент, що вірою та правдою служив усе його книжне життя. І, мабуть, лише це змусило його відірватися від риття землі та замислитися, чого не траплялося дуже давно – усе було ніколи. Він щось пробурчав собі під носа, походив туди сюди, адже залишатись у бездіяльному стані ще не навчився, та зронив:

- Добре, я піду. Може, там є відповідь, де мені взяти нову лопату.

На те Ех тільки посміхнувся, адже йому нічого не вартувало віддати свою лопату Уху. Та не завжди найпростіше рішення є найкращим і, на щастя, Ех це зрозумів, бо інакше продовження мала б тільки канава, викопана Ухом, а не наша історія, в якій Ух ще має відіграти свою роль. Так що даваймо залишимо цю таємницю між нами, і нічого йому не розкажемо, адже він страшенно образиться, чого ми зовсім не хочемо допустити з таким поважним персонажем.

Отож, Ух нарешті полишив свою траншею, постояв над нею, мов би намагаючись сфотографувати у своєму серці її назавжди та рішуче повернувся до Еха:

- Ну! І чого ми тут ще стовбичимо?

- А ти знаєш, куди саме нам потрібно йти?

- Звичайно! На сторінку відповідей.

- Звичайно! Але як?

Знову запала тиша, але вона тривала недовго, бо Ух навіть не встиг розсердитися та розказати Еху все, що він думає про подорож та про її ініціатора. Рішення прийшло саме, та ще й зовсім з несподіваного боку.

- Я можу вам допомогти!

- Ти-и-и?!! – одночасно здивовано та нажахане вирвалося у наших героїв.

А справа була ось у чому. Колись давно, ще підручник був молодим і тільки починав свій шлях до мізків своїх користувачів, сталася трагедія книжкового масштабу – чорнильна пляма попала на її сторінки, і саме на сторінці з уже знайомою нам задачею. Спочатку це була лише краплина фіолетового кольору, але вона швидко розширилася і хвилею пішла на задачі. Терміново була об’явлена тривога, навіть хотіли провести евакуацію, та пляма раптом втратила силу, тільки кінчик її страшної пащі доторкнувся до знаку запитання у задачі Уха, Оха та Еха. І з того часу ця пляма загрозливо бовваніла над мешканцями сторінки. Ходили чутки про те, що то прокляття, і то, хто попадає до неї, зникає назавжди. Тому навіть Ех не наважувався підходити до краю задачі, де темніла пляма, а тим більше, розмовляти із нею. Саме тому, голос, що пролунав з того боку викликав більше страху аніж інтересу.

Та, мабуть, відаючи про те, яку реакцію викличуть ці слова, пляма не стала довго чекати відповіді, й продовжила:

- Ну що, так і будемо стояти та мовчати, чи хоча б запитаємо, що я маю на увазі? Чи ви думаєте, що якби можна було залити усю сторінку, ми б тут розмовляли. Розслабтеся, все що можна, уже й так у чорнилі, ще б трохи, і ви з вашою задачкою могли там бути, та не судилося.

- І чого ж ти хочеш? – нарешті вичавив з себе Ех після моменту ступору, що ще тривав для його сусідів.

- Я теж хочу забратися звідси, щоб не щезнути разом із підручником.

- Ну, то й забирайся, давно пора,- сказав як завше не надто люб’язний Ух, та пляма не звернувши на це увагу, продовжила:

- Ви можете мені не довіряти, та я знаю вихід, що приведе до сторінки відповідей, і можу вас туди супроводити.

- Немає дурних. - видав «на гора» оптиміст Ох. – Що, давно не було на зубах героїв задач? Я не вірю ані жодному слову, чого б це таке бажання допомогти? Коли це чорнильна пляма була другом підручнику?