Розділ 1. В якому звичному життю приходить кінець.

Всі персонажі подальших подій є видуманими, тобто тими, хто має право бути та не завжди ним користується.

Задачник з математики ніколи не користувався особливою прихильністю серед учнів, і частенько знаходив прихисток на головах однокласників, в запиленому кутку чи там, де його було найважче знайти для повернення у бібліотеку. Ходили легенди про невірні відповіді його останньої сторінки, про хитрощі та підступність умов, про труднощі вірних рішень. І, заради справедливості, варто відмітити, що не завжди це було лише вигадкою нерадивих користувачів, але й заслугою героїв його сторінок, що не завжди жили життям, яке б відповідало духу чітких математичних законів.

Учні називали їх Перший, Другий та Третій, адже саме так вони називалися в умові задачі, що поставляла їх копачами траншей. І ця коротка умова не могла, та й не хотіла додати, що крім свох професійних обов’язків, вони мали й інші риси, характерні для усього існуючого. Запитаєте, як може бути існуючим умова задачі? А ви спробуйте проігнорувати її як неіснуючу, і тоді щось бажане для вас також може залишитися неіснуючим. І так як нікому не хочеться, щоб хороша оцінка його роботи також його ігнорувала, то з існуванням умови задачі та всіх її персонажів треба погодитися, хоча б і на час її вирішення.

Перший, Другий та Третій, справжніми іменами яких були: Ух, Ох и Ех, вже багато років, скільки існує задачник, копали траншеї. І виглядало це так.

Ух був настирним та завзятим в своїй роботі, піднімаючись на поверхню тільки трохи перепочити. В його голові було лише одне бажання: «Ніхто не повинен викопати більше ніж я». І тому в умові задачі переможцем завжди був Ух, чим він дуже гордився, усім своїм виглядом демонструючи доцільність свого заняття. Якби він ходив, а а це Ух робив досить рідко, то його хода була б важкою та впевненою, підкреслюючи вірність вибраного шляху, відсутність сумнівів та заплановане майбутнє.

Оху повезло менше – адже згідно до умови, яку не можна порушити – він завжди другий. Історія замовчує чи були здійснені Охом спроби перевершити результати Уха, бо в часи, коли відбувалася ця історія, він копав рівно стільки скільки треба було для вирішення задачі. Його обличчя виражало покірність долі, несправедливість котрої була фактом для нього. Звинувачуючи в усьому умову задачі, Ох зганявав на ній все своє невдоволення. Його вигляд та розмови були такими, що кожен хто з ним спілкувався ризикував впасти у відчай.

«А що ж Ех?»- можете задати ви питання. Ото ж бо й воно – питання – ціллю задачі було виявлення того, чим же він займався, та чи достойні його результати стати у один ряд с досягненнями Оха, або хоча б наблизитися до вершин, що скорилися Уху. І, в залежності від того хто брався за вирішення задачі, відповіді могли приймати зовсім різні значення, що давало нашому герою невідомість, яка дивно впливала на нього. Ех годинами міг сидіти на місці, нічого не роблячи, а моментами виявляти таку активність, що викликала заздрість у самого Уха. А ще він часто виказував думки, дивні для шановного товариства копачів траншей, які завжди відрізнялися завзятістю і витривалістю, але аж ніяк не роздумами.

- От би в домашнє завдання ми попали разом з 33-ю задачою. Тамтешні гуси за цей час уже стільки місць облетіли та стільки побачили… Цікаво… – мрійливо озвучив одну з таких думок Ех, роздивляючись небо, що є завжди і над усіма, навіть у математиці.

- Нероби ці гуси-х-х! Все літають та літають-х-х, а користі ніякої-х-х! - методично відкидаючи землю, озвався Ух.

- Добре ж цим гусям, не то що нам, - це, скориставшись можливістю вставити слово, розігнувся від лопати Ох, – літають собі і літають. Хочеш – на північ, хочеш – на південь… Одна розвага і ніякої тобі роботи. Ось спробували б покопати…

- Ха-ха! Цікаво було б бачити задачу де замість копачів були б гуси. Зустрінемо їх, от сміятися будуть. – розвеселився Ех.

- Та вони й так ржуть зажди – га-га-га та га-га-га, тільки працювати заважають. – невдоволено мовив Ух.

- Та ні, ржуть не гуси, а коні з 85-ї . От трудяги, так трудяги - такі вантажі перевозять, але й їм далеко до нас – цю траншею навряд подолають. Це наш хрест. – чи то з гордістю, чи жаліючись зауважив Ох, що завжди намагався займати нейтральну позицію та не виділятися. Це дозволяло йому ухилятися від непотрібних суперечок та зберігати рівні стосунки з усіма.

А от кого вже не хвилювали стосунки, то це Уха, він просто не встигав на них відволікатися, а тому й не вирізнявся приязністю. Навіть більше – його відношення було зверхнім до кожного, хто не міг копати краще за нього, тобто майже до всіх. Доходило до грубості, особлива частина прояву якої діставалась «тому неробі», тобто Еху. Якого це мало турбувало, більше лякало та примушувало ховатися в канаву Оха. Ех на нападки Уха частіше посміхався, не намагаючись сперечатися, а тому всілякі конфлікти швидко закінчувалися – Ух, не зустрічаючи спротиву, швидко втомлювався та, згадавши про завдання копати, хапав лопату, обіцяючи собі більше не тратити дорогоцінний час на «отого лінтюха».

Так вони й жили: Ух копав, Ох стогнав, а Ех… Ех… Ех мріяв. Він не розповідав своїм «співзадачникам» про ті місця де «леший бродит и русалка на ветвях сидит», де з глибин океану пробивалися та виростали в острови вулкани, де падали й підіймалися імперії та царства, де гусінь перетворювалась на мерехтливих метеликів, зірки отримували імена, принцеси дочікувалися принців, і всяка казка мала хороший кінець. Навіщо? Це було його таємницею, яку йому повідали все ті ж невтомні гуси. Вони часто літали до сусідніх підручників і кожне їх повернення хвилювало увагу Еха, так що він не міг спокійно копати. Можливо, саме тому учні, що вирішували цю задачу, останнім часом стали помилятися частіше, вплітаючи небачені розв`язки у чіткий сюжет її умови.

На цьому місці можна було б і припинити наше оповідання, адже життєвий досвід свідчить, що такий стан речей може тягнутися протягом довгих років, або навіть всього життя. Прагнучі першості «Ухи», стогнучі «Охи» заповнюють простір, залишаючи все менше місця для мрій, незвичностей і чудес. Лінією вододілу між ними все частіше служить не внутрішнє відчуття спокою і задоволення, а орієнтація на порівняльні атрибути зовнішнього, кількісні показники, що спрощують до тупості досягнення бажання, цілі. Слова нашого часу стають все коротшими, закликаючи нас ознайомитися з великим об'ємом інформації за більш короткий час. Чіткість переважає над красою слова, обов'язковість заповнення граф та форм – над натхненням, миттєві тенденції і престижність виразів – над чистотою мови. Ми постійно прагнемо наздогнати час, зробивши запізнення ритмом життя, забувши про вічну природу наших думок, почуттів та й самої суті.