29а

Зателефонувала їм з роботи - надто вже важко на душі було. І, через терни до зірок, через метал у голосі та звітування та зауваження, продралася до суті.

А суть така:

А хто тебе просить так багато (як ти вважаєш) робити? Насправді нічого ти особливого не робиш, щоб ТАК втомлюватись.

А що заперечиш? І справді, ніхто не просить. Мало того, мене навіть не заохочують, і не схвалюють.

Далі я вже почала сама розмотувати: так, мене не просять, і я сама вважаю, що якщо я не принесу Ярослава супу (суп - це збірно), то він же без супу не залишиться?! Кіра його зварить. Крім того, від варіння супу вона не зламається. І це правда, без каверзи.

Далі я говорю: просто я сама по-іншому не можу. Ось іноді буває, що їм кудись разом треба з ранку їхати, і я до роботи надана сама собі, то хоч, вибачте, дупою їж цю свободу - так не лізе ж!

Виходячи з вищесказаного ... Якщо ти, мила (тобто - я) по-іншому не можеш, а робиш так, як ти можеш, хоч ніхто тебе не просить ... Так виходить, що ти взагалі розв'язуєш свої проблеми, причому - чужим коштом.

І ніхто тобі нічого не винен, а, навпаки, ти - егоїстка і використовуєш дитину та онука для реалізації своїх тваринних, суто материнських інстинктів. Хіба ж не логічно?

Біда моя в тому, що я можу так думати, а можу й не так... А якщо подивитися з третього боку, то можна думати й зовсім не так. Якась тварюка безхребетна і безпринципна.

Хоч серце любляче.

Наступного дня надвечір з Кірою вже спілкувалися начебто нормально.

Петро прийшов від них. Почала з ним правду шукати…

Немає правди у житті.

Перемикнулися на життя Кіри.

І на жіноче життя загалом.

В черговий раз можу сказати: при всіх сумних моментах розлучень дуже істотно:

Жінка отримує ще один шанс спробувати бути щасливою. Після енної кількості років «вірної служби» їй нема від кого чекати відповіді на запитання - чи достатньо вона прослужила, щоб щось заслужити? І чекати безнадійно. Їй з жахом не треба навертати одну брехню на іншу, тому що всі звикли, що у вас «хороша» сім'я, що батьки за тебе спокійні й просто тому, що ти жахливо трусиш - адже по-іншому жити ти не вмієш, просто не вмієш.

Сто разів я обпалювалася на цих розмовах з чоловіком. Вони відкривають таку прірву між нами, повну байдужість, роками перемелену жуйку про те, як сильно я тебе любила... І це вже давно вихолощено…

І, ти просто від боягузтва вже сподіваєшся, що він скаже щось казково прекрасне. Ну щось на кшталт «дурня, остигни, люблю як є...»

А він на твоє запитання - а може, я в тобі помилилася? - Раптом відповідає: - Звичайно. 

Причому без шпильки, спокійно.

Ну я й сказала, що в мене, на відміну від нього, ще є щось під назвою душа, і вона болить, і радіє, і хоче менше хворіти та більше радіти. А мої печалі та радості немислимі окремо від тебе - ось звідси й ці розмови. А ти - порожній, порожній усередині, у тебе нічому хворіти, нічим радіти, нічим любити.

Вранці прокинулася - вже одна. Їди вдома повно - нічого готувати не треба. Пішла під душ, з почуттям, з розстановкою помила голову, поклала волосся, попила, поїла, покурила, зателефонувала. Поговорила із Ярославом. Дуже серйозно. Він сказав, що він на мене чекає, щоб йти гуляти.

Зібралася, зайшла до них і пішли ми з ним на ринок. Дорогою йдемо собі і йдемо, і придумали, що ми йдемо купувати грушу. А він дуже добре їв груші у вихідні. Він просто їх полюбив. Дійшли до ринку, купили йому літню піжаму, пішли іншою дорогою і купили грушу.

Вранці у них я застала чергову картину маслом: Кіра розклала прасувальну дошку (чого я не бачила в неї ніколи) і нагладжує свої літні ганчірочки. І, як виявилося, тільки ми з Ярославом за двері, вона - за кермо, і - в центр. Пошукати, де знаходиться школа танцю живота. Але там сьогодні після обіду відкривається, тож з'їздила безрезультатно.

Ну, хоч манатки погладила - і то добре.

Щодо танців живота, це - з моєї подачі. Вона ж раніше ходила на йогу, і начебто подобалося. Потім сподобалося. А танці - це я двома руками ЗА! І для здоров'я корисно, і для краси, і хоч кудись вийде в люди, і взагалі може відчує себе гарною дівчиною.

Помирилися ми з професором. Вчора він читав лекції у нашому інституті. Як же мені хочеться бувати з ним більше разом. Мені так цього не вистачає, - мені хочеться дбати про нього, і (коли ми вдвох) мені здається, що і йому це «в кайф».

У нього була лекція, а в мене - заліки... Приїхали додому, доїли курку - те, що залишилося від «діточок».

Знову все ніби добре…

Мирно проведений час із чоловіком дається взнаки: я ввечері домовилася до того, що, мовляв, які плани на суботу. Він - ну, не знаю... Запитую:

- А скільки в тебе у суботу пар?

- Одна.

Тобто, я розумію, що він звільняється десь об 11. У пориві (не знаю чого) я кажу:

- Хочеш, на дачу поїдемо вдвох?

Він так обережно відповідає:

- Давай…

Далі я будую плани з доброустрою - лавку туди, столик сюди та (по ходу розмови) відчуваю, що вже чітко розумію: погарячкувала я з виявом бажання туди їхати.

Добре, розуму вистачило сказати: Петю, а може, я таки не поїду?

І… Я гадаю, що не помиляюся. Почула з полегшенням: - Ну, не їдь…

Тому я знову сподіваюся на гарні вихідні: приберусь, щось смачне зроблю, потім Ярослав прийде. І будемо з ним…

Я сьогодні «прицінилася» до гіацинтів, які завжди купую на день народження Кіри. Я вмираю від їхнього запаху. Будемо з Ярославом пекти мамі у подарунок торт і потім прикрашати. Я вже зварила цукати з мандаринів.

Сама бачу: яка ж я домашня курка…

Сьогодні по дорозі на роботу було просто пекло: пробка, одну зупинку повземо хвилин 20. А ззаду - і це головне - сидить якесь чмо і 40 хвилин «розлучається» зі своєю дамою серця .... Боже, він їздив мені по вухах всю дорогу. Я вже навіть знала, як вони називали один одного в інтимному житті, і скільки разів хтось кого стукнув…