27

Вчора в нас було мінус два, позавчора було штормове попередження. Такий вітер, що просто здуває... І січе цей сніг із дощем. Складається враження, що висить безперервний туман. А сьогодні все вкрите сніжком, під ним льодок, під льодом - бруд.

Ось погода!

Ми гуляли з Ярославом та вивчали різні стани речовини на прикладі води. Дізнався мій солодкий і про лід, і про сніг, і про пар.

Я прийшла до Кірки о пів на десяту, а у них «терки» щодо манної каші. Не хоче Ярослав її їсти в жодну. До мене рвонув, і так ласкаво пригорнувся, мовляв, захисти, визволи... Ледь упросила цю маму дістати з холодильника іншу їжу. Адже вона сама приготувала, але «на сніданок у нас каша».

Він добре поїв печінку з вермішеллю, всупереч вимогам суворої мами, потім запив «компонтиком», Кіра поїхала у справах, а ми потусувалися трохи. Подивилися шматочок зі старого фільму «Снігова королева» та почали збиратися гуляти.

Я стою і фарбуюся.

Він мене кличе. Я говорю:

- Та я тут, у коридорі, очі фарбую…

- Навіщо?

- Щоб були гарні очі…

- Чому?

- Тому що довгі вії - це гарно.

- Я теж хочу фарбувати, щоб очі були гарні.

- У тебе й так гарні.

- Чому?

- Тобі мама такі подарувала.

- Сама зробила чи купила?

- Сама зробила.

Вийшла розмова двох розумних людей.

У Кіри в суді все пройшло начебто нормально. Їй особливо й не було чого показувати та розповідати. Якщо бути точніше, то зовсім нічого. Її опитали першою. Обставини були як і належить суді. Навіть суддя у мантії. Загалом виконала свій громадянський обов'язок.

Йде період нашого володіння дідусем. У сенсі моїм татом. Дідусем Кіри.

Яке щастя!

У неділю з'їздили на дачу. Скрізь  полазили, протопили камін, несподівано швидко потепліло в кімнаті. Ярослав накинувся на свої іграшки, яких він не бачив з літа, став гнати нас усіх зі «свого» другого поверху. Кірка зробила каву.

Дорогою Ярославу купили грабельки, він почав сніг прибирати, помічник наш.

Дідусеві «старенькому» (на відміну від просто дідуся) він подобається шалено, і Ярослав, загалом, до нього схильний, але ось учора, наприклад, сказав: «Я тебе не дуже люблю... А коли ти поїдеш до себе додому? »

Дивлюся - дідусь засмутився.

Ярослав їсть апельсин, а я говорю: «Пригости всіх». Солодкий дав татові часточку апельсина, то той ледь не розплакався. Дні минають непомітно, у розмовах, у частуваннях, у приємних враженнях від нашої дитини. Сьогодні вперше за ці дні дістали йому іграшки - бо весь цей час Ярослав без них розважався і нас розважав.

Відпустка пройшла, і я вийшла на роботу. Зателефонувала додому. Кірка відрапортувала, що Ярослав і засинав з дідусем, і годувався з ним же, і зараз бавиться з ним же. На моє запитання «а що ж робить мати?», вона відповіла «та я тут остільки».

Я так вже хочу до них додому, що, швидше за все, отримають мої студенти сьогодні весь курс екології на електронному носії й вирушать додому. Навчальний процес можна забезпечити у різний спосіб.

Як швидко летить час!

Сьогодні у Петі друга пара, на яку він не може замінитися, тож тата на вокзал повезла Кірка. Петя попрощався з ним ранком, а ми без чверті дванадцять…

І вони поїхали.

А ми з Ярославом у віконце їм махали.

Так сумно…

Пролетів цей тиждень як мить.

Я, звичайно, крутилася як в'юн в ополонці, але зовсім не втомлювалася. У мене це дуже яскраво виражено: якщо на душі радісно, ​​все в руках горить, а якщо темрява та порожнеча, то все, ступор і потьмарення…

Нам вдалося порозмовляти з татом лише вдвох, без нікого.

Насправді… Наш тато - рідкісна людина. Просто в розмові, абсолютно спокійно він мені пояснив влаштування нейтронної бомби, потім водневої бомби та суть вкладу академіка Сахарова в їхнє вдосконалення…

Знову багато згадували: якісь загальні спогади, щось зовсім нове. І багато болю... За нас, за життя, за все своє потомство тепер уже у трьох поколіннях...

У суботу навіть підлога не мила, доки тато не прибув на місце.У неділю я посмажила курку на грилі, така м'яка вийшла... Ярослав нарешті з'їв цілу ніжку.

Вчора я на роботу приїхала із запізненням на годину. Ярослав мене не відпускав. Я вже одяглася, а він стоїть біля дверей, личко підняв, плаче і каже: «Ти роздягнися, я буду за тобою нудьгувати, я тебе люблю, пішли в кімнату, поговоримо...»

І хто б на моєму місці не роздягся і не пішов поговорити з ним?

Сьогодні, щоб уникнути подібного, Кірі говорю: «Виведи його до нашої оселі, ми з ним підемо, погуляємо, а потім ти вийдеш, і я змиюся».

Так і сталося. Ми спочатку поспілкувалися з подружкою Ярослава - Сашенькою, яка має порядну бабусю, вже на пенсії. Щоправда, Саша, при цьому, ходить у садок і, без кінця, хворіє. Потім Саша пішла їсти, а ми - на стадіон. Ми туди іноді ходимо помилуватися прапорами.

Сьогодні йшли та розмовляли про обід Саші в садку. Як там діти самі їдять за маленькими столиками. Погуляли, і він почав говорити - ой, я так зголоднів ... я ТАК їсти хочу…

Довелося йти додому. Але так добре нагулялися, надихалися. Вдома поїв «макаронів», великих, зрозуміло, з м'ясом, і я тихо вислизнула. Черевики зашнуровували вже на сходовій клітці.

Знову почався період упертості.

Ми з Кірою та Ярославом поїхали йому за весняними черевиками. Я купила три сирні сирки - різних - принесла з прицмокуванням - «От, мовляв, смакота! Ти який собі вибираєш?

Він забрав усі три та нам не дає, причому періодично поглядає на них і каже: "Ось вони всі лежать«»

Потім я від нього почула «тобі краще втекти». Прикро, звісно…

Загалом, зібралися, поїхали.

У магазині наглядали на вибір кілька пар.

- Приміряймо?

Він - у жодну…

Ні дивани гарні, ні особливі дзеркала - нічого не змусило його змінити наміри. Навіть «дядько Мишко» перестав спрацьовувати.