Розділ 2.

Сирена.

Різкий, дзвінкий звук пронизує тишу кімнати, врізаючись у мій мозок наче розпечений ніж. Від несподіванки я здригаюся усім тілом і підскакую на ліжку так різко, що ковдра злітає на підлогу. Світ перед очима обертається, нудні сірі стіни та стеля зливаються в розмитий калейдоскоп і я остаточно втрачаю рівновагу, відчайдушно намагаючись вхопитися за щось руками. Секунда польоту, гучний стукіт і удар об підлогу вибиває останнє повітря з легень.

– Та що за... – виривається з моїх губ, коли хвиля болю пронизує куприк. Скривившись, я обережно підтягую ноги до грудей, намагаючись знайти положення, в якому біль хоч трохи вщухне.

– Дідько! Оце так будильник! – лунає голос сусідки, звідкись з боку, пробиваючись крізь противне виття. Я підіймаю на неї затуманений погляд. Дівчина, обхопивши руками подушку, притискає її до голови, намагаючись хоч якось приглушити цей жах, що розбудив весь гуртожиток. Наші очі зустрічаються, і в них читається однаковий переляк та здивування.

Перший ранок в Егіді почався, м’яко кажучи, неймовірно жахливо.  

– Ти там як? –  її голос, сповнений непідробного занепокоєння. Ми ще не встигли нормально познайомитися. Вчорашнє поселення висмоктало з нас останні сили, тож, ледве діставшись до кімнати, ми лише обмінялися іменами та відразу ж завалилися спати. 

 – Жива, – бурчу я, розтираючи забитий куприк. – Хоч і не впевнена, що надовго. – Серена перетворилася на противний писк. – Цікаво, вони нас так кожен день будитимуть? 

– Схоже на те… – зітхає дівчина, тягнучись до тумбочки за телефоном. Її пальці намацують гладку поверхню, і за мить яскраве світло від дисплея освітлює її обличчя. – Та щоб вони там всі повиздихали! – вигукує вона зло. – Зараз тільки сьома, а в нас перша пара о десятій. 

– Це… – я не можу підібрати цензурних слів. – Це паскудство. 

–  Це повне лайно! –– вона з обуренням кидає телефон на ліжко і підхоплюється на ноги. Її очі горять рішучістю. – Треба щось робити. 

– Наприклад, що? – я посміхаюся, хоча насправді мені зовсім не до сміху. – Алісо, – звертаюсь я, згадавши її ім’я, – ми тут ніхто і звати нас ніяк, ми можемо хіба що вистрибнути у вікно в знак протесту… хоча, сумніваюся, що хтось це оцінить.

– Або знайти того, хто це придумав, і... – вона не встигає закінчити фразу, бо сирена раптово обривається. Ми переглядаємось. Раптом в моїй голові спливає голос брата: “Віка! Коли я вчився в академії, в мене було лише 15 хвилин після будильника, для того, щоб одягнутися і добігти до плацу, а ти оце збираєшся вже другу годину…” 

Посмішка зникає з мого обличчя.

– Ранкове шикування… – бурмочу я, і мій погляд зупиняється на розпатланій Алісі. Її неслухняне кучеряве волосся зараз кумедно стирчить в різні боки. Вона схожа на маленьку відьмочку, яку щойно розбудили посеред магічного ритуалу.

– Яке шикування? – не зрозуміла мене вона, кліпаючи здивованими очима. – Ми ж не в армії…

– Егіда – це ще та армія! – забувши про біль, підхоплююсь я на ноги. – Наскільки я знаю, у нас є всього п'ятнадцять хвилин, щоб встигнути одягнутися і вийти на плац. А інакше… – Я зробила драматичну паузу. – Нас чекає покарання.

– Знущаєшся? – каже вона, падаючи назад в ліжко та натягуючи ковдру на голову. – Це якийсь жарт.

Хотіла б я, щоб це був жарт. Такий собі, маленький анекдот…

Я важко зітхаю. 

– Ні, я не жартую, – кажу я серйозно, – одягайся.

– Звідки ти знаєш? – не повірила мені вона і, демонстративно повернувшись до стіни, здається, вирішила спати далі.

Я підійшла до великої шафи, що займала майже всю стіну, і відчинила її, вдивляючись у напівтемряву всередині. Мої пальці намацали гладку тканину, і я витягла на світ комплект нової форми. Колір тканини добре гармоніював з моїми очима, і на мить я навіть відчула щось схоже на задоволення. Але воно швидко змінилося відразою, щойно я уявила себе в цьому одязі. Від однієї думки про те, що мені доведеться її носити, по шкірі пробігли неприємні мурашки. Для мене ця форма не просто одяг, вона – кайдани. Символ мого ув’язнення  в цій дірі. 

Цікаво, що мені зробить тато, хрещений та Максим, якщо я вже зараз почну порушувати їхню хвалену дисципліну та так само повернуся назад у ліжко? 

Напевно… Вони зроблять мені кирдик…

– Повір, – повертаюсь я до розмови, беручи до рук штани. – я знаю, про що говорю...  Я донька генерала Буйного, а ще тут навчався мій старший брат… 

– Тоді я принцеса, – передражнила мене Аліса. – Якби у нас справді було якесь шикування, то нас би попередили.

Я закотила очі. 

– Не віриш – твоя справа, – байдуже кинула я, підходячи до дзеркала. Біляве розпатлане волосся, що розсипалося по плечах неслухняними хвилями, одразу кидалося в очі та трохи псувало загальний вигляд, але, кілька рухів гребінцем швидко це виправлять. А ось все інше… Попри те, що військова справа мене не вабила, форма, на диво, мені дуже пасувала. Темно-синя тканина підкреслювала колір очей, а чіткі лінії крою надавали стрункій фігурі ще більшої витонченості.

Хоч якійсь плюс.