Розділ 1.

Один… Два… Три… 

Мої коліна спружинили, коли я опустилася в присідання, а потім з тріском розігнулися, підштовхнувши мене вгору. М'язи ніг горіли, а спина напружувалася з кожним повторенням.

Чотири… П'ять… Шість…

Останні пів року, присідання стали мене заспокоювати. Серце, яке ще хвилину тому билося в грудях як навіжене, сповільнило свій темп. 

Сім… Вісім… Дев’ять…

Секретарка глянула на мене косо, повз відчинені двері. Не дивно, не кожен день вона бачить дівчину, яка чекаючи декана, раптом різко, як божевільна, починає присідати. Проте, якщо вони подумають що я навіжена, та відправлять мене додому – це буде найкращий для мене можливий сценарій, адже національна академія державного управління та права “Егіда” – не місце для такої як я. 

Десять… Одинадцять… Дванадцять…

Це місце для таких, як мій батько, брат, як той самий Максим, які справді вкладають всю душу в цю справу, але не для мене. Я створена для іншого, я марю мистецтвом, а не розслідуванням злочинів. 

Тринадцять… Чотирнадцять… П'ятнадцять…

Тисячі людей в країні щороку мріють вступити сюди. В місце, звідки, після чотирьох років напруженого навчання, виходять десятки досвідчених фахівців. Вони борються за цей шанс, готуються до нього роками. Багато хто приїздить з інших країн, заради можливості навчатися тут… А я… Я збираюся зайняти чиєсь місце… Забрати чиюсь мрію… Так само як пів року тому, тато забрав мою…

– Що тут відбувається?! – неочікувано гримить чоловічий голос прямо над моїм вухом. Від  несподіванки, я, втративши рівновагу, безпорадно плюхаюсь на підлогу, відчуваючи, як пекучий сором розливається по тілу. – Що ви тут робите? – сталеві нотки в його голосі проникають в саму душу, змушуючи тіло заціпеніти. Щоки спалахують вогнем. 

– Я… тут сиджу… – ледь чутно шепочу я, опускаючи очі додолу. Мій погляд ковзає по блискучих чорних черевиках, вузьких штанах, що підкреслюють його довгі ноги, товстому, шкіряному ремені й на мить зупиняються на його схрещених, на широких грудях, руках. Коли я підіймаю погляд ще вище, то зустрічаюся з його очима, гострими, немов кинджал. Це він. Хижий Максим Вікторович. Найкращий друг мого старшого брата, моє перше кохання та мій майбутній декан. Хай йому трясця!

– Це я бачу, – його глибокі карі очі, обрамлені густими віями, впиваються в мене. Суворі риси обличчя ніби загострюються ще більше, а в погляді, зазвичай спокійному та врівноваженому, зараз вирує буря ледь стримуваного роздратування. – Що ж вас змусило, юна леді, сісти на підлогу посеред мого кабінету? Тут, як мінімум, три стільці, диван та два крісла…  

Мої пальці міцно вчепилися в м'який ворс килима, ніби шукаючи опору. Серце стиснулося від болючого усвідомлення факту, що він мене не впізнав. 

Він. Мене. Не. Впізнав. 

– Я… Я лінзу загубила… – випалюю я, розуміючи, що звучить це вкрай безглуздо та добиваю імпульсивною дією ставши перед ним навкарачки. 

Його брови здивовано злітають вгору, а на обличчі з'являється вираз відвертого подиву.

– Лінзу? –  перепитує він, повільно обходячи мене півколом. Недовіра, змішана з цікавістю сочиться в його голосі.

– Так, – швидко закивала я головою, продовжуючи безладно водити руками по підлозі. – Контактну лінзу. Вона випала з мого ока, поки я вас тут чекала.

Чоловік неквапливо відсунув від столу потертий шкіряний стілець. Різкий скрип розірвав гнітючу тишу кабінету, видаючи глухий скрип. Його погляд знову зупинився на мені, цього разу з відтінком глузливої насмішки. 

– А присідали ви навіщо? – запитав він, і я відчула, як мої щоки спалахують з новою силою. Він все бачив. Абсолютно все бачив, а тепер насолоджується моїм приниженням, як кіт, що грається з мишкою.

– Та… – невпевнено бурмочу я собі під ніс, відчайдушно намагаючись придумати відмазку. 

– Що? – Максим мовчки відкинувся на спинку стільця, не відводячи від мене погляду. 

 Я зітхнула, відчуваючи, як до сорому домішується розпач. 

– Курсантко... – почав він суворо, але раптом замовк, ніби щось згадавши. Його погляд став задумливим, а брови злегка нахмурилися. – До речі... – промовив він невпевнено. – Хто ви така? Чому я вас вперше бачу?

Вперше бачить? Серйозно? Він, що, справді мене не пам'ятає? Ми провели разом не одне літо, а він справді мене забув? Як можна забути сестру найкращого друга, коли про її прихід заздалегідь попередили? 

Серце стиснулося від болю. Я різко підвелася з підлоги, намагаючись приховати свою слабкість.

– Я… – почала я, але голос мій зрадницьки затремтів. – Я Буйна…

Він підвів на мене холодний погляд, в якому не було ні найменшого натяку на впізнавання. 

– Це я вже здогадався, – скривився він, беручи якісь папери зі столу. – Прізвище ваше яке? Курс, спеціальність?  – сухо запитав він, не відриваючись від паперів. – Мета приходу в мій кабінет? 

Я насупилася.

– Я Буйна Вікторія Олегівна, мені призначена зустріч з вами на рахунок вступу.