Пролог

Іноді доля змушує нас обрати шлях, який ми ніколи не планували, але любов завжди  веде до істини.

З цього дня, я – назавжди єдина спадкоємиця родинного вогнища. 

Назавжди єдина дитина в сім’ї. 

Назавжди – одна. 

Мої пальці ковзають по клавішах, викликаючи знайому мелодію, що наповнює кімнату. Кожна нота – це емоція, спогад, шматочок моєї душі, що виливається у світ. Руки перебирають акорд за акордом, але сьогодні музика звучить інакше – вона відлунює порожнечею, що розрослася в моєму серці.

Фортепіано завжди було моїм притулком, місцем, де я могла бути собою, де музика перетворювалася на міст між реальністю та моїм внутрішнім світом. Але сьогодні ця все має особливе значення, адже сьогодні все змінилося.

Сьогодні мій світ розлетівся на друзки, і музика – це єдине, що тримає мене на плаву.

На мою руку капає гаряча сльоза, залишаючи слід на шкірі, ніби від опіку. Я навіть не помітила, коли знову почала плакати. Чи, може, сльози не висихали з того самого моменту, як мій світ розколовся на "до" та "після"? З моменту, коли татові зателефонували підлеглі? Чи може, коли він, впустивши телефон, та не кажучи ні слова мені з мамою, вилетів з нашого дому немов яструб невідомо куди? Чи можливо, коли він повернувся і сказав жахливі слова, які досі відлунюють в моїй голові: "Його більше немає… Жені більше немає…"

Хтось може сказати, що в сім'ї військових втрати це звична справа, адже кожен день вони ризикують життям, але… Для нас це все одно трагедія. Трагедія, що залишить свій слід на все життя.

Важка чоловіча рука несподівано лягла на моє плече, і сумна мелодія, що лилася з-під моїх пальців, з різким дисонансом обірвалася. Я обернулася. Мій затуманений сльозами погляд зустрівся з такими ж синіми, як і в мене, але набагато сильнішими, батьковими очима. Я пригорнулася до нього, обіймаючи за талію в надії знайти підтримку, але у відповідь не отримала навіть скупих обіймів. Він не змінився втративши одного зі своїх дітей. Він залишився все тим же скупим на ласку і тепло.

– Нам треба поговорити, – промовив він серйозно, і я відсторонилася, знову зустрівшись з ним поглядом. Ці слова від нього ніколи не віщували нічого хорошого. – З наступного тижня ти починаєш серйозну підготовку, для вступу в Егіду. 

Мій світ, який і так ледве тримався купи після сьогоднішнього похорону, знову похитнувся. Маленьке словосполучення з вуст батька вдарило мене, немов грім серед ясного неба. 

– Що? – прошепотіла я, не в змозі повірити власним вухам. – В сенсі, в Егіду? – голос мій зірвався на високу ноту, видаючи паніку, що наростала всередині. – Я і військова академія? Це якийсь жарт?

– Це не жарт, Вікторіє, – його тон не залишав місця для сумнівів, він звучав як вирок. – Це моє остаточне рішення. 

Батько різко розвернувся, і я схопилася з пуфика: – Тату! – мій голос зірвався на крик. – Яка Егіда? А як же університет культури? Моя музика? Моя мрія стати композитором? 

– Я все сказав! –  кинув він через плече, не обертаючись.

– Але я ж так про це мріяла! Ти не можеш просто взяти й зруйнувати моє життя! – сльози підступили до очей, і голос затремтів. – Ти не можеш так зі мною вчинити! – я кинулася до нього. – Це несправедливо!

Він повільно повернувся, його очі дивилися на мене з холодною рішучістю, його погляд був твердий, як сталь.

– Ніякого університету культури, – відрізав він. – Ти станеш військовою. Як я, як твоя мати, як твій брат.

– Сьогодні був похорон, тату! – голос мій тремтить від болю й обурення. – Ти тільки-но втратив сина, а тепер хочеш відправити мене на ту ж саму участь? Невже тобі так важливе це прокляте військове звання? 

– Наша військова династія не повинна обірватися, – його голос не здригнувся.

– Яка династія, тату? – я підійшла до вікна і різко смикнувши фіранку, вказала на світ за ним. – Подивись навколо! Може, ти не помітив, але на дворі вже двадцять перше століття! Люди обирають свій шлях, а не слідують сліпо традиціям! Ти живеш минулим!

– Досить! – він підвищив голос, і я здригнулася. – Ти закінчиш Егіду, і крапка. Це не обговорюється. – Його очі палали гнівом. – Твій вступ – це наказ. Можеш обрати будь-який напрям, але ти закінчиш Егіду, хочеш ти цього чи ні. А потім, після отримання звання, хоч в цирку виступай.

Він вилетів з кімнати, грюкнувши дверима так сильно, що стіни здригнулися, наче від землетрусу. Я вкотре залишилася сама, у полоні розпачу та гніву, що розривали мене зсередини. Сльози знову ринули з очей, я заридала, цього разу через особисту трагедію.