Розділ 2. Маніфест розбитого тіла

Тиша в кімнаті була густою, наче патока. Єдиним звуком, що розривав її, було глухе клацання клавіатури старенького ноутбука.

Ноелія сиділа у своєму візку перед екраном, освітлена його блідо-блакитним сяйвом. Її пальці, зазвичай слабкі через постійний тремор, зараз били по клавішах із жорстокою, механічною точністю. Вона не відчувала ніг, але виразно відчувала, як пече між лопатками — спазм скручував м'язи у тугий вузол. Проте вона не зупинялася. Не просила Кармен дати їй ще одну таблетку. Фізичний біль відступав перед люттю, що пульсувала в її скронях.

Вона писала свій маніфест. Свій некролог, який у неї щойно вкрали.

«Мене звати Ноелія Кастільйо Рамос. Мені 25 років. Півтора року тому троє чоловіків зґвалтували мене в провулку, поки перехожі робили вигляд, що не чують моїх криків. Через два тижні після цього, не витримавши того, на що перетворилася моя психіка, я зробила крок з п'ятого поверху. Я хотіла розбитися на смерть, але Бог, очевидно, має дуже специфічне почуття гумору. Я вижила. Але мій хребет розлетівся на друзки, як дешева порцеляна.

Сьогодні я — паралізований шматок плоті, що живе на морфіні, фентанілі та антидепресантах. Мій біль неможливо виміряти жодною медичною шкалою. Державна комісія з біоетики Каталонії визнала це і дозволила мені піти гідно. Моя евтаназія була призначена на серпень.

Але сьогодні вранці мій біологічний батько — людина, яку я не бачила п'ятнадцять років, яка кинула мене гнити по притулках, — прийшов до мого дому з адвокатами. Він заявив, що я "психічно нестабільна", і суддя заморозив мою смерть. Вони кажуть, що захищають моє життя. Але вони не захищають життя. Вони захищають своє право розпоряджатися моєю агонією. Вони хочуть, щоб я продовжувала кричати ночами, аби їхня совість залишалася чистою.

Моє тіло — це в'язниця. І я маю право вийти з неї. Якщо мені доведеться показати всім свої рани, щоб довести, що я маю право на спокій — я це зроблю. Я не ваша мучениця. Віддайте мені мою смерть».

Ноелія перечитала текст. Рука затремтіла, коли вона навела курсор на кнопку «Опублікувати» в Твіттері (X) та Інстаграмі. Вона знала, що дороги назад не буде. Вона перестане бути просто статистикою. Вона стане мішенню.

Вона натиснула кнопку. Потім відкинулася на спинку візка і заплющила очі.

Тієї ночі їй знову снився той день. Палата інтенсивної терапії лікарні Валь д'Еброн. Безперервне пікання кардіомонітора. Запах хлорки і власної крові. Вона пам'ятала, як уперше відкрила очі після коми. Над нею стояла жінка-хірург із втомленим обличчям і темними колами під очима.

— Ноеліє? Ти чуєш мене? — голос лікарки лунав ніби з-під води. Ноелія спробувала кивнути, але шия була зафіксована жорстким корсетом. У горлі стирчала трубка, яка дряпала трахею при кожному вдиху. 

— Ти впала з великої висоти. У тебе множинні переломи ребер, забій легень і... серйозна травма хребта. Сьомий і восьмий грудні хребці роздроблені. Спинний мозок пересічений. Лікарка торкнулася її ступні ручкою молоточка. 

— Ти щось відчуваєш? Ноелія дивилася на свою ногу, як на чужорідний предмет. Вона бачила, що лікарка торкається її, але в мозку була лише порожнеча. Жодного сигналу. Чорна діра там, де колись було її тіло. 

— Ні, — спробувала сказати вона, але вийшов лише хрип навколо трубки. В очах хірурга вона побачила той самий жаль, який потім буде ненавидіти все своє коротке життя. 

— Мені дуже шкода, Ноеліє. Ти більше ніколи не зможеш ходити.

У ту мить вона не плакала. Справжній жах прийшов пізніше, коли зник шок і почався біль. Фантомний вогонь у мертвих ногах. Відчуття, що тебе живцем замурували в бетоні.

Ноелія різко прокинулася від власного крику. Вона дихала важко, ловлячи повітря відкритим ротом. Піжама була наскрізь мокрою від холодного поту. За вікном уже сіріло.

До кімнати забігла Кармен. Вона навіть не встигла зняти пальто — очевидно, щойно прийшла на свою зміну. 

— Ноеліє! Дихай, mi niña, дихай разом зі мною! — Кармен схопила її за руку, притискаючи холодні пальці до своєї щоки.

Коли напад паніки нарешті відступив, Кармен налила їй склянку води. Медсестра виглядала дивно стурбованою. — Ноеліє... що ти зробила вчора ввечері? — тихо спитала вона.

— Те, що мусила.

— Твій телефон розривається з шостої ранку. Мені дзвонили з соціальної служби. Унизу, біля під'їзду, стоять якісь люди з камерою. Журналісти.

Ноелія повільно повернула голову до тумбочки. Її старий смартфон блимав безперервно, як стробоскоп. Сотні, тисячі сповіщень. Твіт розлетівся мережею, наче іскра в сухому лісі. Іспанія прокинулася і знайшла свою нову драму.

Кармен взяла телефон і почала читати вголос, обережно обираючи слова: 

— Тут дуже багато коментарів... Одні пишуть, що ти неймовірно сильна і вони з тобою. Якась асоціація «Право на гідну смерть» зробила репост... Але, Ноеліє, тут є й інші.

— Читай, — холодно наказала дівчина. 

— Я хочу знати, з ким воюю.

Кармен зітхнула і зачитала: — «Вона просто шукає уваги. Депресія лікується, гріх самогубства — ні. Батько правий, її треба врятувати». Або ось: «Держава не повинна фінансувати вбивства психічно хворих людей. Нехай молиться, і Бог дасть їй полегшення».

Ноелія гірко посміхнулася. 

— Нехай прийдуть і посидять у моєму тілі хоча б годину. Подивлюся, як швидко вони почнуть благати свого Бога про смертельну ін'єкцію.

Раптом телефон у руках Кармен завібрував від вхідного дзвінка. Номер був незнайомий. Ноелія кивнула, дозволяючи підняти слухавку.

— Алло? — обережно сказала Кармен. Вона довго слухала, її брови поповзли вгору. 

— Так... Так, вона тут, але їй дуже важко говорити. Хто ви?

Кармен прикрила мікрофон рукою і подивилася на Ноелію: 

— Це адвокатка. Каже, що її звати Сільвія Варгас. Вона спеціалізується на медичному праві та правах людини. Вона бачила твій допис і хоче представляти тебе в суді. Безкоштовно. Каже, що те, що зробив твій батько — це юридичний тероризм.