Розділ 6. Діагностика гніву

День 46-й пахнув дорогим одеколоном із нотками сандалу та бергамоту. Цей запах вдерся до кімнати Лілії ще до того, як його власник переступив поріг.

Доктор Едвард Коул був чоловіком років п'ятдесяти, з ідеально підстриженою сивіючою борідкою та м'якими, вкрадливими манерами, які зазвичай викликають довіру у відчайдушних пацієнтів. Він носив твідовий піджак і тримав у руках шкіряний блокнот. Його очі за скельцями окулярів у тонкій золотій оправі випромінювали професійне, холодне співчуття — саме те, за яке фонд «Світло Істини» заплатив вісімдесят тисяч євро.

Марта мовчки поставила стілець біля ліжка Лілії і вийшла з кімнати, щільно зачинивши за собою двері, як і вимагав протокол незалежної психіатричної експертизи.

Лілія лежала на спині, накрита тонким простирадлом. Сьогодні ранок був особливо жорстоким: м'язові рефлекси нижньої частини тіла, не контрольовані розірваним спинним мозком, викликали болючі судоми. Її ноги під простирадлом періодично сіпалися, ніби намагалися втекти від власної власниці. Але обличчя дівчини залишалося нерухомим, наче висіченим із мармуру.

— Доброго ранку, Ліліє, — доктор Коул сів, закинувши ногу на ногу, і відкрив свій блокнот. Його голос був оксамитовим, як у гіпнотизера. — Я знаю, що ці процедури можуть бути виснажливими. Моє завдання — не судити вас, а зрозуміти. Ви дозволите мені увімкнути диктофон?

— Вмикайте, докторе, — спокійно відповіла Лілія. Вона не відводила від нього погляду. — Тільки переконайтеся, що батарея повністю заряджена. Я не хочу, щоб мої слова про те, що я при здоровому глузді, загубилися через технічну несправність.

Коул ледь помітно посміхнувся, відзначивши щось у блокноті. «Захисна іронія», напевно, написав він.

— Ліліє, давайте поговоримо про ваш емоційний фон. Ваш батько, Річард, висловлює глибоке занепокоєння. Він вважає, що ваше рішення піти з життя продиктоване важкою формою клінічної депресії. Розкажіть мені, що ви відчуваєте, коли прокидаєтеся вранці?

— Я відчуваю своє тіло, докторе. А точніше, те, що від нього залишилося, — її голос був рівним, без жодної нотки істерики, до якої він намагався її підштовхнути. — Я відчуваю печіння в хребті. Я відчуваю запах ліків. Я усвідомлюю, що не можу самостійно сходити в туалет. Якщо відчай від того, що ти назавжди замкнений у трупі, який ще не охолов, ви називаєте «клінічною депресією», то медична термінологія дуже збідніла.

— Але ж є сучасні методи реабілітації. Є антидепресанти нового покоління. Ваш батько готовий оплатити найкращі клініки...

— Мій батько, — холодно перебила його Лілія, — не оплачував навіть мої шкільні обіди, коли мені було дванадцять. Докторе Коул, давайте не витрачатимемо час на фальшиві сентименти. Ми обидва знаємо, чому ви тут. Вас прислали знайти у мене «емоційну нестабільність», щоб суддя мала підстави замкнути мене в клініці.

Коул примружився. Його вкрадливість дала тріщину. — Ви страждаєте на параною, Ліліє? Ви вважаєте, що проти вас існує змова?

Це була пастка. Класичний гачок. Якщо вона зараз зірветься, почне кричати про корупцію, про Брукса і куплені суди — він негайно запише їй марення переслідування та шизоафективний розлад. Сільвія попереджала її про це.

Лілія зробила глибокий вдих. Спазм скрутив її живіт, але вона лише повільно кліпнула. — Ні, докторе. Жодної змови. Лише банальний конфлікт інтересів. Мій батько раптом знайшов у собі релігійного рятівника і хоче використати моє тіло як вівтар для власного спокутування. Це не змова, це просто людський егоїзм. І моя абсолютно здорова, раціональна реакція на цей продажний цирк — це бажання припинити в ньому участь раз і назавжди.

Коул змінив тактику. Він нахилився ближче, і його голос став майже інтимним. — Ви згадали про своє небажання брати участь у цирку. Але хіба не так ви почувалися 14 жовтня 2022 року? У тому провулку?

У кімнаті різко впала температура. Або так здалося Лілії. Це був удар нижче пояса. Він бив у найвідкритішу рану, намагаючись викликати в неї панічну атаку, сльози, істерику — будь-що, що можна було б класифікувати як Посттравматичний стресовий розлад у гострій фазі.

Лілія відчула, як її серце почало битися об ребра, як поранений птах у клітці. Мозок кричав: плач, кричи, вижени його геть! Але вона дивилася на червону лампочку диктофона і бачила перед собою не лікаря, а одного з тих, хто тримав її за руки в темряві.

Вона зібрала всю свою волю в кулак, що стискав край простирадла.

— Те, що сталося в провулку, докторе, було злочином трьох мерзотників і бездіяльністю поліції, — голос Лілії став ще тихішим, але в ньому з'явився метал, від якого Коулу стало незатишно. — Це зруйнувало мою довіру до правосуддя. Саме тому я зробила крок з балкона. Це був мій момент слабкості, моя спроба втечі. Але те, що я роблю зараз... Це не втеча. Це мій маніфест. Я не хочу вмерти через них. Я хочу вмерти, тому що мій хребет розірваний, а біль нестерпний. Не плутайте наслідки падіння з причиною травми. Мій вибір евтаназії продиктований моєю параплегією, а не моїми ґвалтівниками.

Едвард Коул мовчав кілька довгих секунд. Він зрозумів, що програв цей раунд. Дівчина перед ним не була істеричною, зламаною жертвою, якою її описував батько. Вона була холоднокровним, раціональним стратегом. Але у нього був свій наказ, і гонорар був уже витрачений.

Він закрив блокнот із гучним клацанням. — Що ж, Ліліє. Це була дуже... показова бесіда. Ваша емоційна холодність та відстороненість від власної травми можуть свідчити про глибоку дисоціацію та пригнічений психоз. Я відображу це у своєму звіті.

Він встав і попрямував до дверей. — Пишіть що хочете, докторе Коул, — кинула йому в спину Лілія. — Тільки переконайтеся, що ваш звіт оформлений на офіційному бланку фонду «Світло Істини». А то раптом ваші спонсори не повірять, що ви відпрацювали їхні гроші.

Коул завмер у дверях. Його плечі напружилися. Він обернувся, його обличчя втратило всю свою терапевтичну м'якість, перетворившись на маску переляку та злості. Але він нічого не відповів. Просто вийшов, грюкнувши дверима.