Розділ 5. Ціна «незалежності»

День 45-й після призупинення процедури евтаназії відчувався як ковток битого скла.

Медикаментозна толерантність — це термін, який лікарі вимовляють байдужим тоном, але для пацієнта він означає пекло. Організм Лілії перестав реагувати на стандартні дози фентанілу. Те, що раніше дарувало їй чотири години в’язкого, важкого напівсну, тепер лише притуплювало біль на жалюгідні сорок хвилин.

Марта стояла біля ліжка, тримаючи в руках ампулу з новим, ще сильнішим препаратом, який їм ледве вдалося «вибити» через соціальну службу. Її руки помітно тремтіли.

— Ліліє, лікар попередив, що це може викликати галюцинації. Це дуже важкий опіат, — прошепотіла медсестра, уникаючи погляду дівчини.

— Коли твоє власне тіло — це одна суцільна галюцинація болю, Марто, пара зайвих видінь нічого не змінять. Коли, — Лілія ледь ворушила попеченими від лихоманки губами.

Голка увійшла у вену. Холодний струмінь ліків поповз вгору по руці, досягаючи серця, а потім б'ючи в мозок. Стеля кімнати почала повільно пульсувати, але розпечені лещата, що стискали її понівечений хребет, нарешті трохи розслабилися.

Вона заплющила очі і знову побачила їх. Трьох безликих чоловіків із провулка біля станції «Параллель». Їхні голоси, їхній сміх, звук блискавки на куртці, що розстібається. Раніше цей спогад викликав у неї бажання померти. Але тепер... тепер він викликав у ній дещо інше. Холодну, розважливу потребу вижити рівно настільки, щоб побачити, як їхні життя будуть знищені. Це було парадоксально: її батько хотів зберегти їй життя заради власного порятунку перед Богом, а вона сама чіплялася за залишки цього життя заради помсти.

Тим часом на іншому кінці Барселони, у тісному офісі, заваленому теками та картонними коробками з-під кави, Сільвія Гейз розглядала роздруківки банківських транзакцій.

Навпроти неї сидів Деніел — приватний детектив, колишній поліцейський, якого звільнили з органів за надмірну любов до несанкціонованих методів допиту. Деніел був мовчазним чоловіком із глибокими зморшками на лобі та постійним запахом дешевого тютюну. Він ніколи не ставив зайвих запитань, якщо йому добре платили. І Сільвія платила йому зі своєї власної кишені.

— Ти впевнений у цих цифрах, Деніеле? — Сільвія постукала нарощеним нігтем по виділеному жовтим маркеру рядку у виписці.

— Як у тому, що завтра зійде сонце, — хрипко відповів Деніел, закурюючи сигарету прямо в кабінеті. — Твій так званий «незалежний» державний експерт, доктор Едвард Коул, якого суддя Стоун призначила для оцінки психічного стану дівчини, не такий уже й незалежний.

Сільвія примружилася, вчитуючись у документ. — Фонд «Світло Істини»... Що це за організація?

— Це, моя дорога адвокатко, фінансова прокладка, — Деніел випустив струмінь диму. — Офіційно — це благодійна організація, яка допомагає «жінкам у кризових ситуаціях відмовитися від абортів». Неофіційно — це гаманець ультраконсервативної групи «Сім'я та Життя», яка, у свою чергу, тісно пов'язана з «Християнськими юристами». Тими самими, що представляють інтереси батька твоєї клієнтки.

— Боже мій... — Сільвія відкинулася на спинку крісла, відчуваючи, як адреналін б'є в голову. — Вони купили психіатра.

— І не просто купили, — Деніел дістав із пошарпаної шкіряної куртки ще один аркуш. — Доктор Коул за останні півроку отримав три гранти від цього фонду на «дослідження посттравматичних розладів». Загальна сума — понад вісімдесят тисяч євро. Останній транш зайшов рівно за два дні до того, як суддя Стоун призначила його у справу Лілії. Вони знали, що суддя обере його зі списку чергових експертів, і заздалегідь «змастили» шестерні.

Сільвія хижо посміхнулася. Це була та сама зачіпка, яка могла зруйнувати всю лінію захисту батька. Якщо вони доведуть, що психіатр ангажований, результати його експертизи — якими б вони не були — суд визнає недійсними.

— Прекрасна робота, Деніеле. Але це ще не все, про що я тебе просила. Що щодо провулка?

Обличчя детектива миттєво похмурніло. Він загасив сигарету у переповненій попільничці і подався вперед, спираючись ліктями на стіл. — Справа 14 жовтня. Зґвалтування біля «Параллель». Я підняв свої старі зв'язки у відділку, який вів цю справу. Сільвіє, там усе смердить.

— Поліція стверджувала, що камер спостереження не було, а ДНК-тести нічого не дали.

— Брехня, — відрізав Деніел. — Камери на виході з бару «Ель Торо», що за п'ятдесят метрів від провулка, працювали ідеально. Вони зафіксували, як троє хлопців ішли за Лілією. Більше того, у відділку був збіг по базі ДНК одного з ґвалтівників.

Сільвія завмерла. — Збіг? І вони закрили справу? Чому?

— Тому що цей збіг вказував на Джейсона Брукса. Хлопчику двадцять два роки. У нього багатий татусь. Дуже багатий. Роберт Брукс — власник найбільшої мережі приватних клінік у Каталонії та... — Деніел зробив драматичну паузу, — один із головних спонсорів політичної партії, яка зараз активно лобіює скасування закону про евтаназію.

Пазл у голові Сільвії склався з такою силою, що їй здалося, ніби вона почула клацання.

— Тобто... — вона намагалася зібрати думки до купи. — Батько одного з гвалтівників спонсорує тих самих політиків і ті самі фонди, які зараз фінансують суд проти Лілії? Це не просто збіг.

— Звісно, ні, — кивнув Деніел. — Коли Лілія після спроби самогубства подала запит на евтаназію, її історія стала відомою в певних колах. Брукс-старший дізнався, що дівчина, яку зґвалтував його синочок і яку він наказав поліції "зам'яти", тепер лежить паралізована і хоче вмерти. Якщо вона вмре через евтаназію після публічного розголосу, преса почне копати причини її депресії. Рано чи пізно вони вийдуть на поліцейський архів. Справа про зґвалтування спливе знову. Для Брукса це репутаційна смерть і тюрма для його сина.

— Тому йому вигідно виставити її просто божевільною, — прошепотіла Сільвія, відчуваючи справжню огиду до світу, в якому вона працює. — Якщо її офіційно визнають психічно хворою і позбавлять дієздатності, будь-які її слова про зґвалтування чи поліцейську змову будуть сприйматися як марення параноїдальної хворої. А батько Лілії... Річард просто корисний ідіот у їхній грі. Вони знайшли його, накачали грошима та ідеологією, щоб він зробив усю брудну роботу руками «Християнських юристів».