Розділ 4. Анатомія насильства та зал №14

Палац правосуддя в Барселоні зустрів Лілію холодом мармурових стін та важким запахом старої паперової пилюки. Це була монументальна споруда, що мала вселяти трепет, але для дівчини у візку вона виглядала як черговий лабіринт, не пристосований для тих, хто не може переступати пороги.

Коли Сільвія та Марта закотили візок Лілії до зали засідань №14, спалахи камер осліпили її. Журналісти товпилися в проходах, шепочучи її ім’я. Лілія тримала спину максимально рівно, хоча кожен рух коліс по нерівній підлозі відгукувався гострим болем у районі попереку.

З іншого боку залу, біля столу захисту, вже сидів Річард. Він не дивився на доньку. Він схилився над якимись паперами, активно обговорюючи щось із Артуром Спенсером. Сьогодні на адвокатові «Християнських юристів» був темно-сірий костюм-трійка, що підкреслював його статус захисника «традиційного милосердя».

— Встать, суд іде! — вигукнув судовий пристав.

Суддя Елеонор Стоун, жінка з глибокими зморшками навколо очей і поглядом, що прошивав наскрізь, зайняла своє місце. Вона довго вивчала присутніх, а потім зупинилася на Лілії.

— Сьогодні ми розглядаємо апеляцію міс Лілії Блеквуд щодо скасування тимчасових запобіжних заходів, які призупинили її право на процедуру допомоги при смерті, — голос судді був сухим і позбавленим емоцій. — Сторона позивача, містер Річард Блеквуд, стверджує, що його донька не має достатньої психологічної стійкості для прийняття такого рішення через перенесену травму. Сільвіє Гейз, ваш вступний виступ.

Сільвія підвелася. Вона не стала читати з папірця. Вона вийшла в центр залу, прямо перед суддівську кафедру.

— Ваша честь, — почала вона, — ми сьогодні говоримо не про медицину. Ми говоримо про власність. Мій опонент вважає, що тіло Лілії належить йому, релігії або державі. Але закон про евтаназію в Іспанії був створений саме для того, щоб повернути людині право на останню приватну територію — її власну смерть. Лілія пройшла всі перевірки. Вона осудна. Її біль — реальний. Її нерухомість — незворотна.

— Дозвольте! — Артур Спенсер підскочив із місця. — Ми не заперечуємо її діагноз. Ми заперечуємо причину її бажання вмерти. Ваша честь, ми вимагаємо долучити до справи протоколи поліції від жовтня 2022 року. Бажання Лілії піти з життя — це не раціональний вибір, а патологічний наслідок групового зґвалтування. Вона хоче вмерти, бо її душа розбита, а не тому, що її тіло не працює. І ми, як суспільство, маємо лікувати цю травму, а не допомагати їй скоїти самогубство під маскою медицини.

Суддя Стоун подивилася на Лілію. — Міс Блеквуд, чи готові ви дати свідчення щодо подій, які, на думку вашого батька, позбавили вас волі до життя?

Лілія відчула, як у горлі пересохло. Марта обережно піднесла їй склянку з водою. Руки дівчини тремтіли так, що вода ледь не розхлюпалася. Вона зробила ковток і кивнула.

— Так, ваша честь.

Вона почала говорити. Спочатку тихо, майже пошепки, але поступово її голос міцнішав, розрізаючи тишу зали, де, здавалося, навіть мухи перестали дзижчати.

— Це сталося 14 жовтня 2022 року, — почала Лілія, дивлячись прямо перед собою, у порожнечу. — Був вечір п’ятниці. Я поверталася з підробітку в кафе. Було темно і йшов дрібний дощ. Я вирішила зрізати шлях через провулок біля метро «Параллель».

Вона замовкла на мить, згадуючи той запах — суміш мокрого асфальту, дешевих сигарет і чоловічого поту.

— Їх було троє. Я не бачила облич, тільки силуети. Один перегородив шлях, двоє інших зайшли ззаду. Вони не хотіли грошей. Мій гаманець валявся в багнюці, вони навіть не торкнулися його. Вони хотіли іншого.

Вона бачила, як журналісти в першому ряду судомно записують кожне слово. Річард закрив обличчя руками. Артур Спенсер дивився на неї з холодним аналітичним інтересом.

— Це тривало сорок хвилин. Або сорок років — я не знаю, — Лілія стиснула підлокітники так, що нігті вп'ялися в шкіру. — Коли вони закінчили, один із них сказав: «Тобі все одно ніхто не повірить, шльондро». І вони були праві. Коли я приповзла до відділку, поліцейський оглянув мій одяг — на мені була коротка спідниця — і спитав, чи багато я випила того вечора. Вони взяли аналізи, але справу «загубили» через тиждень. «Недостатньо доказів для ідентифікації».

— Саме так! — вигукнув Спенсер. — Травма не була опрацьована! Держава підвела вас тоді, і ви зараз намагаєтеся покарати себе за це!

— Ні, містере Спенсер, — Лілія вперше за день подивилася прямо на адвоката батька. — Ви кажете, що я хочу вмерти через зґвалтування. Ви помиляєтеся. Після зґвалтування я хотіла жити. Я хотіла справедливості. Я хотіла бачити їх за ґратами. Але коли я зрозуміла, що справедливості немає, коли я відчула, як моє власне тіло стало для мене брудним, чужим, я зробила той крок з балкона.

Вона глибоко вдихнула, намагаючись стримати напад фантомного болю, що зараз шматував її паралізовані стегна.

— Тепер слухайте уважно. Я стрибнула, бо була в розпачі. Це було самогубство. Але я вижила. І цей візок... цей параліч... він став моїм остаточним вироком. Кожного дня я прокидаюся і відчуваю, як іржаві цвяхи вбиваються в мій хребет. Я не можу помитися без сторонньої допомоги. Я не можу вийти на вулицю без планування маршруту за годину. Але найгірше — це не фізична неміч.

Вона зробила паузу, і в залі стало так тихо, що було чути тикання настінного годинника.

— Найгірше — це те, що моє тіло більше не належить мені. Ті троє чоловіків забрали мою гідність на сорок хвилин. Але ви, мій батьку, і ви, адвокати, намагаєтеся забрати її у мене на десятиліття. Ви хочете змусити мене жити в цьому гниючому коконі, аби ви могли відчувати себе «праведниками». Ви кажете, що смерть — це гріх. А я кажу, що тримати людину в пеклі проти її волі — це і є найбільший злочин проти Бога.

Суддя Стоун повільно опустила очі до паперів. Було видно, що навіть вона, людина системи, була зворушена.

— Містере Блеквуд, — звернулася вона до батька. — Ви чули слова своєї доньки. Вона стверджує, що ваше втручання — це продовження насильства над нею. Що ви на це скажете?