Розділ 3. Скляний будинок під прицілом

Ранок третього дня почався не з болю, а з шуму. Барселона, яка зазвичай прокидалася лагідним гуркотом мопедів та криками чайок, сьогодні звуковими хвилями вривалася в спальню Лілії через зачинені вікна. Під її під’їздом у районі Сант-Пере-де-Рібес виросла справжня фортеця з металевих штативів, мікрофонів та фургонів із супутниковими антенами.

Лілія лежала нерухомо, слухаючи цей гул. Вона відчувала себе експонатом у музеї жахів. Кожен із тих людей внизу чекав лише одного: побачити її бліде обличчя в рамці вікна або, ще краще, зняти, як Марта пересаджує її безпорадне тіло у візок.

— Вони наче грифи, — прошепотіла Марта, обережно відсуваючи край штори. — Сніданок готовий, але тобі треба випити антацид. Твій шлунок знову горить, я бачу по твоїх губах.

Лілія кивнула. Хронічний стрес перетворив її травну систему на поле битви. Кожен ковток води відгукувався печією, але це було ніщо порівняно з тим, що вона побачила на екрані телевізора, який Марта увімкнула для ранкових новин.

На екрані був він. Річард Блеквуд.

Він сидів у студії одного з головних національних каналів. Поруч із ним — жінка в суворій синій сукні, представниця консервативного фонду «Сім’я та Життя». Батько виглядав ідеально: трохи небритий, із червоними від удаваного безсоння очима, у простій сорочці, що мала підкреслювати його близькість до народу.

— «Я не можу дозволити їй здатися», — голос Річарда тремтів, і Лілія здригнулася від того, наскільки переконливо це звучало. — «Моя Лілія завжди була бійцем. Але те, що з нею сталося... це насильство, це падіння... воно зламало не її хребет, воно зламало її віру в себе. Держава пропонує їй легкий вихід замість того, щоб дати їй кращих психологів. Я тут, щоб бути її голосом, коли її власний голос отруєний депресією».

Жінка в синьому кивнула, додаючи: — «Справа Лілії — це не про право на смерть. Це про обов’язок суспільства захищати вразливих. Якщо ми дозволимо евтаназію для дівчини з ПТСР, ми відкриємо скриньку Пандори».

Лілія відчула, як її нудить. Вона схопила пульт і з силою натиснула на кнопку вимкнення. Екран згас, але слова батька продовжували відлунювати в черепній коробці.

— Він бреше, — процідила вона крізь зуби. — Він знає, що я ненавиджу психологів. Він знає, що я пройшла сімнадцять сеансів терапії після лікарні, і жоден із них не зробив мої ноги живими.

— Він грає на публіку, Ліліє, — Сільвія Гейз увійшла до кімнати без стуку. Вона виглядала так, ніби взагалі не спала, але її костюм був бездоганним. У руках вона тримала планшет. — І, мушу визнати, він грає добре. Його рейтинг співчуття серед глядачів старше сорока років за ніч зріс до небес.

— Що ми будемо робити? — Лілія подивилася на адвокатку. — Ви обіцяли інтерв’ю.

— Так. Через дві години сюди приїде Майкл Рід. Він найкращий інтерв’юер у країні. Він не буде тебе шкодувати, він ставитиме незручні запитання, але саме це нам і потрібно. Тобі не треба викликати жаль. Тобі треба викликати повагу. Країна має побачити, що ти розумніша, твердіша і послідовніша за свого батька.

Підготовка до інтерв’ю була схожа на підготовку до страти. Марта допомогла Лілії вмитися, але дівчина відмовилася від будь-якого макіяжу.

— Я хочу, щоб вони бачили мої синці під очима, — сказала вона. — Я хочу, щоб вони бачили колір моєї шкіри, яка не бачила сонця місяцями. Це і є реальність, про яку він не говорить у своїх студіях.

Сільвія сіла поруч із візком і почала «проганяти» запитання.

— Ліліє, вони спитають про твою спробу самогубства. Вони скажуть: «Якщо ви вже намагалися вбити себе, то ваш запит на евтаназію — це просто продовження тієї ж хвороби». Що ти відповіси?

Лілія замислилася. Вона згадала той вечір у жовтні 2022-го. Холодний бетон балкона під босими ногами. Вона пам’ятала, як дивилася вниз на нічну вулицю і відчувала не страх, а лише дике, тваринне бажання припинити цей шум у голові. Спогади про руки тих чоловіків на її тілі були як розпечене залізо, що ніколи не остигає.

— Тоді я хотіла втекти, — тихо почала Лілія. — Я діяла в істериці, в темряві, в самотності. Але зараз... зараз я дію при світлі дня. Я вивчила закони. Я пройшла медичні комісії. Я чекала місяцями. Самогубство — це втеча. Евтаназія — це вихід через парадні двері з піднятою головою. Я не хочу «вбити себе». Я хочу, щоб медицина визнала свою поразку і дозволила мені піти без болю.

Сільвія кивнула. — Добре. А якщо спитають про батька? Про те, що він «любить тебе»?

Лілія гірко засміялася. — Любов — це не тримати когось на ланцюгу в камері тортур. Якщо він мене любить, нехай прийде і хоча б раз замінить мені катетер. Нехай проведе ніч у моїй кімнаті, коли я кричу від фантомних болів, а таблетки не допомагають. Любов — це здатність відпустити, коли іншому нестерпно. Те, що робить він — це не любов. Це релігійний егоїзм.

Зйомки тривали чотири години. У кімнаті було спекотно від софітів. Лілія відчувала, як її спина починає горіти, а м’язи ніг зводить судомами, які вона не могла зупинити, але які ніхто не бачив під ковдрою, що прикривала її коліна.

Майкл Рід сидів навпроти. Його погляд був проникливим. — Ліліє, ваш батько стверджує, що організація «Християнські юристи» надала йому щоденники, де ви пишете про бажання помститися світу. Чи це правда?

Лілія завмерла. Вона не знала, що вони мають доступ до її приватних записів. Сільвія напружилася, готуючись перервати інтерв’ю, але дівчина зупинила її поглядом.

— Помститися? — перепитала Лілія. — Світ уже помстився мені за те, що я просто хотіла бути вільною дівчиною. Я пишу про те, що бачу. Якщо правда про те, як працює система притулків в Іспанії, або про те, як поліція ставиться до жертв насильства, звучить як помста — нехай так і буде. Але мій запит на смерть не пов’язаний із гнівом. Він пов’язаний із втомою. Я просто дуже, дуже втомилася бути поламаною.

Коли камери вимкнули, Лілія була на межі непритомності. Як тільки знімальна група залишила квартиру, вона дозволила собі заплакати — не від суму, а від виснаження.