Розділ 1. Ілюзія вибору

Час для тих, хто живе у постійному болю, має зовсім іншу фізику. Він не тече річкою і не сиплеться піском крізь пальці. Він застигає, як густа, чорна смола. Кожна хвилина розтягується на години, кожна година перетворюється на нескінченну епоху страждань, у якій ти залишаєшся сам на сам із власним тілом — тілом, що перетворилося на найсуворішу у світі в'язницю.

Для двадцятип'ятирічної Лілії Блеквуд світанок ніколи не приносив полегшення. Світанок означав лише те, що їй доведеться пережити ще один день.

Промені іспанського сонця, що пробивалися крізь щілини старих дерев'яних жалюзі її квартири в передмісті Барселони, малювали на стелі химерні візерунки. Лілія розплющила очі. Була 6:43 ранку. Вона знала це без годинника, адже саме в цей час її нервова система починала свій щоденний бунт.

Вона лежала на ортопедичному матраці, який мав би запобігати пролежням, але відчувався як бетонна плита. Її дихання було поверхневим і обережним. Найменший різкий рух грудної клітки міг спровокувати спазм.

— Давай, — прошепотіла вона сама до себе потрісканими губами. — Просто поворухни великим пальцем лівої ноги.

Це була її таємна, дурна, мазохістська гра. Вона заплющила очі і зосередила всю свою волю, всю силу думки на тому єдиному русі. Мозок слухняно сформував електричний імпульс. Він побіг спинним мозком вниз, швидкий і життєствердний, але на рівні сьомого грудного хребця... врізався у мертву зону. Рубцева тканина, понівечені нерви, наслідки падіння з п'ятого поверху. Імпульс розсіявся, не дійшовши до мети. Ноги залишилися нерухомими, як два шматки мертвого дерева, пришиті до її живого тулуба.

Зате замість руху прийшов фантомний біль. Хоча її нижня частина тіла була паралізована (діагноз "параплегія" звучав як вирок на латині), нервові закінчення вище місця розриву посилали в мозок хибні, збочені сигнали. Лілії здавалося, що її ступні опустили в окріп, а литки повільно ріжуть іржавим ножем. Вона стиснула зуби так сильно, що в щелепі щось хруснуло.

«Медицина навчилася філігранно рятувати тіла, але вона досі безпорадна перед душами, які благають відпустити їх. Мій параліч — це не лише нерухомі ноги. Це щоденна неможливість втекти від самої себе». (З особистого, закритого онлайн-щоденника Лілії, запис за квітень 2024 року)

Рівно о 7:00 у замку клацнув ключ. Це була Марта.

Марта не була просто доглядальницею від соціальної служби. За ці майже два роки вона стала єдиним містком Лілії до зовнішнього світу. Жінка років п'ятдесяти, з сивиною у густому чорному волоссі та руками, що пахли антисептиком і лавандовим милом. Марта сама пережила трагедію — втратила сина через передозування наркотиками багато років тому. Можливо, саме тому вона відчувала такий глибокий, майже материнський зв'язок із цією зламаною дівчиною.

— Buenos días, mi niña, — тихо промовила Марта, заходячи до кімнати. Її голос був м'яким, але очі відразу почали сканувати обличчя Лілії, оцінюючи рівень болю за шкалою від одного до десяти. Сьогодні була тверда вісімка. Марта зрозуміла це по крапельках поту на лобі дівчини.

— Я б посперечалася щодо того, наскільки він добрий, — хрипко відповіла Лілія.

Марта не стала сперечатися. Вона підійшла до столика, заставленого десятками баночок, блістерів і шприців. Почався ранковий ритуал. Габапентин від нейропатичного болю, баклофен від м'язових спазмів, антидепресанти, щоб вона не кричала в подушку ночами, і, нарешті, пластир із фентанілом, який Марта обережно наклеїла на плече дівчини.

Поки хімія повільно проникала в кров, Марта почала обмивати її тіло. Це був найпринизливіший процес, до якого Лілія так і не змогла звикнути. Вона ненавиділа свою безпорадність. Колись вона бігала марафони. Колись вона танцювала під дощем на площі Каталонії. А тепер її тіло було просто шматком м'яса, яке потрібно перевертати, мити і захищати від гниття.

— Ти пам'ятаєш, який сьогодні день? — спитала Марта, обережно промокуючи спину дівчини рушником.

Лілія здригнулася. Хімічний туман від ліків ще не встиг поглинути її розум. — Вівторок. Дванадцяте травня.

— Так. І сьогодні прийде твій батько.

Слово «батько» пролунало в кімнаті як постріл. Річард Блеквуд не був тим батьком, який вчив її їздити на велосипеді або читав казки на ніч. Він був тінню з її дитинства. Алкоголь, борги, скандали — і врешті-решт його зникнення, коли Лілії виповнилося тринадцять. Її мати не витримала, зламалася, і дівчина опинилася в системі дитячих притулків. Роки самотності, перші панічні атаки, важка клінічна депресія.

Річард не з'являвся, коли її ґвалтували троє покидьків у темному провулку біля клубу восени 2022-го. Він не тримав її за руку, коли вона кричала в поліцейському відділку, де їй не повірили, назвавши "п'яною істеричкою". Він не зупинив її, коли через два тижні після того, остаточно втративши віру в справедливість і власне майбутнє, вона зробила крок у порожнечу з балкона п'ятого поверху.

Але він з'явився зараз. Коли Лілія вижила всупереч законам фізики, але назавжди залишилася в інвалідному візку. Річард повернувся раптом "наверненим у віру", ідеальним католиком, який б'є себе в груди і кричить про сімейні цінності. Але Лілія знала правду: йому потрібна була не донька. Йому потрібна була сцена. Він насолоджувався увагою преси, роллю "згорьованого батька, який рятує своє дитя".

— Я не хочу його бачити, Марто. Вижени його. Скажи, що в мене гарячка. Скажи, що я в комі, — Лілія вчепилася в простирадло.

— Ти знаєш, що я не можу. У нього є юридичні права на відвідування. І... він не сам.

Лілія завмерла. — Що значить — не сам?

— Він прийшов із адвокатом. Вони чекають у вітальні.

Серце дівчини почало битися так швидко, що монітор на тумбочці противно запищав. Вона знала, чого вони хочуть. Минулого місяця сталося те, про що вона мріяла останні півтора року. Спеціальна медична комісія Каталонії (CGE) — консиліум із незалежних психіатрів, неврологів та юристів — офіційно схвалила її запит на евтаназію. Відповідно до Закону Іспанії, її стан був визнаний "тяжким, хронічним і таким, що завдає нестерпних фізичних та психічних страждань без надії на покращення".