***

                    Ми були трохи здивовані, коли увійшли до вказаного мною тунелю. Увігнуті стіни випромінювали фіолетове світло, і були покриті якимись незрозумілими ієрогліфами та малюнками. Світло методично пульсувало, і мені здалося, що це був не тунель, а величезний живий організм. Але це було не найголовніше, цікавим було те, що стіни тут були зовсім прозорими. І за цими прозорими стінами стояла ціла армія нерухомих роботів; їх були сотні, а може й тисячі. Вони нагадували величезних мавп, - із потужними ногами, бочкоподібними грудними клітинами, широкими плечима та довгими руками. «Конструкція, що ідеально підходить для вантажно-розвантажувальних робіт, - подумав я, - і для того, щоб перетворити людське тіло на криваве місиво». Усередині них, як мені здалося, ховалася мстива та люта сила, яка відхиляла всяке життя, і прагла смерті.

                    Я ледве стримався, щоб не заволати від злості, лазерна рушниця в моїй руці почала тремтіти від збудження. На якусь мить я опанував своє дике інтуїтивне відчуття, що нас заманили в пастку.

                     - Повний спокій, - тихо пролунав голос Юлі-Ани в мікропередавачі. – І не дай боже, якщо вони звідти вирвуться, тоді всім нам прийдеться дуже погано. Так погано, храмовники, як вам ніколи так не було.

                    Юлі-Ана уважно дивилася на роботів, не відриваючи від них погляду. Її обличчя здалося мені надто спокійним, і в мене виникло відчуття, що вона вже раніше бачила їх, і була готова до такого видовища. Я подивився на неї, на стіни цього страшного акваріума, і, гублячи терпіння, проговорив:

                    - Може підірвемо це мерзенне лігво.

                    - Не варто передчасно дражнити цих бляшанок , у нас на рахунку кожна хвилина, - відповіла Юлі-Ана.

                    Всі промовчали, і загін рушив далі.

                    Коли ми вийшли з акваріума, то потрапили до звичайного тунелю, і тут Юлі-Ана дала нам коротку інформаційну довідку:

                    - Під час свого технічного розквіту, перед початком термоядерної війни, марсіанська цивілізація розробила ці військові машини. Це найкращі з механічних істот, які їм вдалося виготовити. Вони створені для війни і заради війни. Їхнє єдине призначення – знищувати. До того ж вони живі. Можливо, не в тому сенсі, в який ми звикли вкладати в це слово, але всередині них знаходяться елементалі, тобто, злі духи. Сірі повністю підкорили їх собі, і ревно охороняють цю таємницю від інших цивілізацій Галактики. Роботами Сірі керують ментально, наче маріонетками. Коли ми зрушимо Чашу з місця, роботи оживуть. А боротися з цими роботами, якщо вони оживуть, буде дуже непросто…

                    Не встигла Юлі-Ана закінчити свою розповідь, як перед нами виник високий склепінчастий прохід, захищений силовим екраном. Перед екраном, у радіусі близько десяти метрів, тяглися силові лінії, що нагадували жовті сяючі дроти, які монотонно гуділи.

                    Коли я наблизився до однієї з цих ліній, у вухах почало дзвеніти та поколювати. Я відчув якесь тремтіння, схоже на надшвидкі удари пульсу.

                    Юлі-Ана зупинилася, простягнула руку над однією з ліній, завмерла.

                    - Дуже потужне енергетичне поле, - дала вона свій висновок.

                    І в цей момент силове поле зникло, і ми поспішили сховатися за найближчими колонами.

                    З проходу вийшла гігантська істота, - в рогатому шоломі і обладунках, із золотою окантовкою. Візерунки на обладунках були яскраво-червоних кольорів: отруйно-жовтого, пурпурового та червоного, як свіжа кров. Зовнішній вигляд цієї істоти викликав огиду і всесвітній жах. Скільки ж таких тварин населяло нашу Галактику?

                    Не змовляючись, ми підняли свої лазерні рушниці, і встромили в це породження пекла дюжину довгих імпульсів. Разом з обладунком ми сильно пошкодили його тіло, воно розвалилося на шматки.

                    Коли ми підійшли до нього, Юлі-Ана здивовано промовила:

                    - Цікаво, що тут робило це дитя з паралельного Всесвіту. Я таких бачила на картинках, у бібліотеці.

                    - Щось дуже багато ти бачила в бібліотеці, аж підозріло якось, - зауважив я. - Може, потім розкажеш свою історію?

                    - Може розкажу, а може й ні, - із загадковою посмішкою відповіла Юлі-Ана. – Якщо ми затримаємося тут довше, ніж потрібно, то збожеволіємо. Не буде кому розповідати історію, та й слухати вже не буде кому.

                    За проходом відкрилася дивовижна, неймовірна картина, яка змусила нас завмерти на місці. Це справді був Ритуальний Зал Сірих, колись найбільшої марсіанської цивілізації, який містив дивовижну колекцію старовин. Всі артефакти, що знаходилися в ньому, тисячоліттями збиралися по всіх куточках нашої Галактики. Скільки потрібно було марсіянам докласти зусиль, щоб здобути та перемістити ці дивовижні реліквії до себе на планету?

                    Мій погляд затримався на масивній золотій статуї, - наполовину бика, наполовину людини. Права рука кентавра, прикрашена дорогоцінними перстнями, була викинута вперед, ніби вказуючи на вихід непроханим гостям. Величезне Дерево Життя, зроблене з яскравого дорогоцінного каміння, освітлювалося прихованими джерелами світла, що знаходилися під стелею.