ГЛАВА 12

                     Коли вранці наступного дня ми підійшли до величезного голкоподібного міжзоряного корабля, моє серце часто забилося, а долоні спітніли від побаченого. Поверхня корабля була як суцільне чорне дзеркало, - на ньому не було ні стику, ні взагалі жодної рисочки. Як його збирали, було незрозуміло. Суцільна гладка поверхня, і все. Матеріал, з якого він був зроблений, за ідеєю повинен був бути металом, але таким він точно не був.

                    - Ласкаво просимо на борт найкращого корабля Срібного Легіону, - привітав нас Валіус. – Це найцінніший подарунок Садівників Землі, за весь час нашої співпраці. Прошу йти за мною.

                   Перед нами безшумно опустився витончений трап, запрошуючи всіх поринути у невідомий світ. У моїй голові пробігла думка: "А ось і сходи в небо".

                    Подолавши лише кілька метрів усередині, я зрозумів, що сила тяжіння тут набагато більша, ніж на поверхні Землі. Відчуття було таке, ніби чиїсь руки тягнуть тебе вниз. Хоча Валіус нас заздалегідь попередив, що для створення штучної гравітації на кораблі використовується силове поле, нам від цього було не легше. Ми сутулилися від постійного тиску вниз, наче від натиску зустрічного вітру.

                    Валіус провів нас вузькими коридорами, з безліччю різнокольорових труб, проводів і навісних коробочок, до «серця і мозку» корабля – командного пункту. Це було просторе куполоподібне приміщення, з величезними екранами оперативно-командних екранів, над якими схилилися атланти. Підлога та стіни були виконані з чорного мармуру, а система управління вбудована у поліровані панелі з червоного дерева. Повітря в приміщенні було прохолодним та в міру вологим, а тишу порушували тільки тихий гул і потріскування працюючих машин.

                    Головний пілот сидів у величезному кріслі, як на троні. Перед ним був широкий оглядовий ілюмінатор, який займав більшу частину передньої стіни корабля. Інкрустовані кібернетикою руки пілота замиготіли над панеллю управління, і під звуки ледь чутного гулу ми плавно відірвалися від землі, і ще за якусь мить уже увійшли у відкритий космос. Міжзоряний корабель Атлантиди взяв курс на планету Марс.

                    Колись я думав, що відкритий космос – це морок. Але замість тисяч зірок, які зазвичай видно з Землі, навколо нас засяяли мільйони сонць.

                    За межами атмосферії ртутно-ядерні прискорювачі відключилися, і пілот звернувся до Валіуса:

                    - Координати введені, навігаційна система готова. Будемо стрибати, Командоре?

                    - Стрибаємо, - відповів Валіус.

                     Він повернувся до нас і сказав: «За годину будемо на орбіті Марса».

                     Від здивування мої очі розширилися трохи більше, ніж звичайно, і Валіус здогадався пояснити: «За вашою термінологією, ми використовуємо «темну енергію». Ми пронизуємо не космічний простір, а паралельні виміри, прототипні світи. Як зрозумієте, так і буде.

                    З висоти орбіти, на яку ми вийшли, Всесвіт перед нами світився, наче чудова перлина, що переливалася тисячами відтінків зеленого, синього та червоного. Зграї метеорів залишали у космосі яскраві сліди.

                    - Чудове видовище, - прошепотів Валіус, скоріше сам собі, ніж нам. – І в такі моменти я відчуваю, які жертви приносять Сини Божі, Ефірійці, спускаючись з небес, щоб стати Синами Людськими.

                    Давши нам якийсь час на споглядання космосу, Валіус звернувся до нас із серйозністю шкільного вчителя: «Ті істоти, з якими вам доведеться мати контакт на Марсі, називаються Сірими. Ми їх так називаємо через те, що вони займають проміжне положення між ідеологією темних та світлих сил. Це тупикова гілка високорозвиненої марсіанської цивілізації – результат шлюбних сполучень гуманоїдів із сузір'я Ліри, Дзети Сети та Оріона. Такий собі галактичний гібрид, хоча спочатку вони були чистими творіннями ліріанців. Сірі практично здійснили споконвічну мрію про безсмертні тіла, але віддали натомість свою божественну природу, свої безсмертні душі. Вони як дитячі пластмасові ляльки, позбавлені внутрішніх та зовнішніх статевих органів. У них заблоковано праву півкулю головного мозку, вони сприймають усі речі лише логічним розумом. Мільйон років тому вони спробували створити окрему від Бога реальність – свою власну реальність, перекинувши Марс у майбутнє. У Всесвіті такі спроби були неодноразово, але це ніколи не спрацьовувало. Внаслідок грандіозної термоядерної катастрофи Марс втратив свою атмосферу, і Сірі-емігранти розселилися у внутрішніх порожнинах Землі, Плутона, Місяця та інших планет. Невелика їхня частина, найагресивніша, залишилася всередині Марса, і в них знаходиться остання з наших Чаш. З ними вам доведеться познайомитися, на Марсі вам доведеться виконати свою останню роботу.

                    - Та пропади вона пропадом, така робота! - у серцях вирвалося у Юлі-Ани.

                    - Те саме сказав Творцеві Сатана, коли на якийсь час зайняв його місце, - з посмішкою сказав Валіус. - Дивись на світ простіше, Юлі-Ано, і не приймай усе так близько до серця.

                    Через деякий час стало чітко видно сам Марс, він мчав на нас подібно до смертоносного ядра.

                    - Ми вийшли в задану точку, на орбіті планети! – доповів пілот.

                     Подивившись у головний ілюмінатор, я побачив червону сферу Марса. Половина планети ховалася в тіні, і вершини її червоних гір спалахували передсвітанковими спалахами, коли ловили перші промені Сонця. На орбіті ми увійшли в зону сріблястих брил із каменю та льоду, що дрейфували по своїх складних і химерних орбітах. Частини цього космічного сміття утворювали тонкі кільця навколо Марса, і мали дивні обриси, викликані «неправильною» вихрією. Силовий захист нашого корабля міг витримати удари досить великого каміння, але між деякими з них доводилося маневрувати.