ГЛАВА 9

                     Пролітаючи над океаном, ми милувалися сонцем на заході, яке виблискувало мільйонами відблисків у пінних гребнях хвиль. Мої очі сліпив цей нескінченний танець світла, все було золотим та блакитним аж до горизонту. Звідусіль лунала пісня вітрів, наче сама природа благословляла цю красу вод, що розкинулися під фіалковими небесами. Після підземних лабіринтів я відчував якусь райську насолоду від цих видінь.

                    Широкий та смугастий берег острова Рута остаточно повернув мене у світ реальності. Згодом був космопорт, Храм Воїнів. Тільки у своїй кімнаті я відчув неймовірну втому від усіх минулих подій. Прохолодна постіль була найкращою нагородою за виконану роботу. Сьогодні був довгий день, довгим було і це життя. Я дуже швидко поринув у глибокий сон.

                    Сни людини – це як крихітні золоті рибки. Але буває так, що ці рибки кудись зникають, і на поверхню світу мрій виринає кимось випущений сон-хижак.

                    Вперше, за весь час перебування в Атлантиді, мені не снилася величезна океанська хвиля, яка все змивала на своєму шляху. Я бачив уві сні, як на зміну темряві прийшло світло, яке було повсюди. І в цьому світлі було щось від темряви, наче одкровення, яке містило у собі злу правду. Потім на межі сну з'явилися спалахи, схожі на блискавки. Шалена сила підхопила мене, і я мало не задихнувся від швидкості цього космічного польоту. Різнокольорові промені танцювали навколо мене, перепліталися та схрещувалися.

                    І ось я вже стою на гірському схилі, серед золотистої трави, з якої стирчать викривлені вітром дерева. Схил гори спускається до озера, затиснутого в обіймах синє-зелених скель. Я помічаю, що цей примарний світ має три різнобарвних сонця, промені яких спалахували на далеких сніжних вершинах гір, що вперлися в небо нерівними зубами. Я смутно відчуваю, що це місце якось пов'язане з іншими світами, і я з цікавістю стежу за появою нових ліній та тіней, які виникають із забуття.

                    Внизу, в долині, розкинулося місто, поринуте у вічний сон. Його тисячолітні камені дихають глибокою давниною, і ховають в собі давно забуті моторошні таємниці, а череда століть занесла піском його гранітні стіни. Не було й натяку на те, що в ньому вирувало життя в минулі часи. У самій його старовині було щось лякаюче, без жодного свідчення на те, що це місто є творінням рук людських. Щось негаразд відчувалося в розмірах і пропорціях його руїн. За містом тягнулася пустеля, – золотистий пісок до самого горизонту.

                    Раптом в моїй голові виникло усвідомлення таємної агресії: відлуння чиєїсь ненависті в подиху вітру, і якийсь нелюдський крик жаху, що пронизав мою свідомість, і прикував до землі. Дзінь-дзінь. Біля мого вуха брязнув дзвоник тривоги, і холодний страх огорнув мене своїми чорними крилами.

                    Чийсь м'який, свистячий голос прошелестів біля самого вуха:

                    - Мона?

                    Я різко обернувся. За мною стояв худорлявий, червоноокий чоловік з невеличкою борідкою. Хоча, борідка була зовсім і не борідкою, а зосередженням волосків, які линули один до одного, у пошуках захисту та підтримки. Обличчя його мало той властивий вираз, що з'являється у людей, які проводять надто багато часу поряд із киплячою ртуттю. У ньому була якась карикатурна схожість на людську фігуру.

                    Я одразу зрозумів, що ця істота була атлантським чаклуном, що пробралася у мій сон.

                    - Не варто мене боятися, - телепатично промовив чаклун. – Мене послали запропонувати союз, вигідний як вам, Ефірійцям, так і нам. Ми переконані, що можемо досягти згоди, питання лише в ціні. Перед вами стоїть проблема, як повернутися у свій світ, а нам потрібно перекинути планету в тому ж напрямку, лише трошки далі.

                    - Трошки далі - це на мільйон років? – запитав я. – Моя відповідь – ми не домовимося.

                    Нерви у чаклуна явно були не в порядку. Він почав корчити пику, дражнитися і погрожувати мені. Чаклун кричав, тупав ногами та плювався в різні боки. А я в цей час відчував, як солодкі запахи пронизують моє тіло. Немов кожна клітина мого організму просочувалася лавандою. Хоча навряд чи лавандою, скоріш чимось іншим, чому не було назви.

                    Я фізично відчув присутність свого друга, – білосніжного єдинорога Сісама. Було таке відчуття, ніби його образ переселився у мій мозок. І на бурхливій хвилі дружелюбності, що вторглася у мою свідомість, пролунали слова:

                    - Привіт, Алексусе. Цей рідкобородий тобі ще не набрид? Я відправляю його додому, попрощайся з красунчиком.

                    Блакитна блискавка пронизала чаклуна, не давши мені часу попрощатися з ним. Він зник із видимого плану, цього прототипного світу.

                    Навколо щось змінилося. Я зробив крок вперед, і з'явилася пустеля, якийсь інший світ. І все це сталося тільки від того, що я зробив лише один крок. Тоді я ступив іншою ногою, і ось я стою вже на новому місці, в іншому світі. І ні звуку, ні вітерця. Лише дивне збудження від пахощів квіткового аромату, який був присутній повсюди.

                     - Сісам! – вигукнув я. - Що зі мною відбувається! Що це за місце!

                     - Це наша рідна планета, червона зірка, тільки в різних вимірах, під різними космічними кутами, - пролунала відповідь у моїй голові. - Ти просто вийшов за межі свого фізичного тіла, це матриця Творця.