***

               Як по команді, ми кинулися за Юлі-Аною до дверного отвору, на протилежному боці камери. Наступне приміщення, в яке ми потрапили, виявилося якоюсь величезною кунцкамерою. По її периметру розміщувалося близько сотні циліндричних контейнерів, від яких відгалужувалося безліч трубопроводів та теплообмінників. З верхніх частин циліндрів виривалися клуби пару, немов від дихання в мороз. Кожен циліндр був приєднаний до низки дивних приладів, про призначення яких я навіть не хотів здогадуватися. Від них виходило сліпуче світло, і повітря навколо них було насичене вібруючою енергією.

                    Я нахилився й протер запотіле скло найближчого контейнера, намагаючись розглянути, що там усередині. Від контейнера виходив тихий гул, наче метал ледь стримував енергію, що генерувалася вміщеною в ньому істотою. Світло било в очі, а в контейнері ворушилося щось темне. Це щось ворухливе помітило мене, і присунулося ближче до скла. Моє тіло і свідомість почали повільно ціпеніти, і це було не дуже добре. Всі мої побоювання навперебій поспішали виправдатися.

                    - Юлі-Ана, що це таке? - спитав я, не відриваючи погляду від дивної безформної істоти, що плавала в яскравому світлі контейнера.

                    - Це найтаємніші генокапсули цивілізації Деро, – відповіла Юлі-Ана. - Тут створюються експериментальні зразки різних видів істот, для проживання як під землею, так і на землі. Мутанти створюють мутантів, все як за підручником.

                    Пора було вибиратися звідси, і ми почали покидати холодний мавзолей настільки тихо, наскільки вистачало майстерності. Але звідусіль уже почали лунати кошмарні звуки: стукіт долонь, що били по кришках цих «трун», стогін, приглушені крики та булькання. Ми швидко вибігли з цього сховища.

                    Черговий тунель, до якого ми увійшли, виявився ширшим і вищим за попередні. Незважаючи на мовчазне очікування, ми не зустріли жодного козодоя, що стало для мене чималим полегшенням. Єдині кроки, які ми чули, були нашими. Як і всі інші, я напружував слух, в очікуванні гортанної мови козодоїв та стукоту копит. Незважаючи на впевненість у тому, що крім нас тут нікого немає, ми вишикувалися повним бойовим порядком.

                    Ведучим рухався Саріел; він тримав свою лазерну рушницю в максимальній готовності. Кокабел слідував зразу за ним. Ця пара чудово працювала разом, що говорило про якийсь особистий зв'язок між ними. За ними йшов Закаел, загінний фахівець із важкого озброєння, з плазмовим вогнеметом за спиною. Цю махину я радий був бачити перед собою, а не позаду.

                    Несподівано тунель різко обірвався, і в нас перехопило подих від побаченого. Внизу, на глибині близько трьохста метрів, перед нами тяглася величезна кругла печера, діаметром кілька кілометрів. Над печерою нависало склепіння, якому явно намагалися надати вигляду небесної сфери. З цієї стелі звисали величезні кам'яні стріли сталагмітів. Теплові потоки, що виходили з гарячих джерел, кружляли по всій печері.

         Це було підземне місто цивілізації Деро, - могутня фортеця з чорного каменю, що виростала з величезної чорної прірви. Здавалося, що величезні кам'яні опори цього міста були частиною кістяка всієї планети. Зловісна темрява, немов гігантський голодний дракон, увивалася навколо гострих, як голки, шпилів, ковзала по відкритих вулицях міста.

                    Дивлячись з висоти на це місто, ми не могли утриматися від захоплення його химерними формами. Проте ця краса лякала. Все було так просто, і так неправильно. Цей ідеальний порядок був обманом, за твердим фасадом якого ховалися хаос і мерзенність. Це був пам'ятник надзвичайно небезпечної та смертоносної краси.

                    Ми спостерігали башти з численними шпилями, пірамідальні будівлі вигадливої архітектури, всюди височіли сталагмітові колони. У місті в цей час було спокійно: величезні скляні кулі освітлювали вулиці та кам'яні будинки козодоїв. Але спокій цього міста був якийсь зловісний, воно, як величезний звір, завмерло в очікуванні нападу на свою жертву. Моя самовпевненість тріщала по всіх швах.

                    Місто було осередком самої зловісної цивілізації не тільки на Землі, а й у всій Галактиці. І чорні, блискучі тарілкоподібні літальні апарати, без розпізнавальних знаків, на дальньому кінці печери, не викликали в нас оптимізму. Я зрозумів, що це була ракова пухлина на тілі планети.

                    Десь вдалині, ліворуч від нас, пролунала автоматна черга бластера, і почулися крики. Я активував свій мікропередавач.

                    - Анаеле, що відбувається? - запитав я.

                    - У мене вогневий контакт, тут козодої, - його голос звучав спокійно, без паніки.

                     Ми поспішили до бічного лабіринту, де почали розгортатися нові події. Чергові жертви нашої операції лежали у вузькому тунелі, що відгалужується від того, яким ми слідували. Їхні тіла були вкриті глибокими припаленими ранами, від попадання лазерних імпульсів та розривних куль бластера. З пояснення Анаела я зрозумів, що козодоям вдалося підійти непомітно, на відстань кількох метрів від нього. І лише дивом він встиг вчасно відкрити вогонь, та вразити цілі. Занадто багато чудес, на короткому відрізку часу.

                    - Цікаво виходить, - нагадав про себе Таміел.

                    Він розглядав стіни тунелю, і старанно порався зі своїм інформаційним планшетом. За мить він повернувся до мене.