***

                     - Багато років тому, щоб проникнути в підземний світ цивілізації Деро, Срібний Легіон завдав точкового ядерного удару в цьому місці. Через горловину цього кратера ми проникли в підземне лігво козодоїв. Багато скарбів цивілізації Деро було знайдено Легіоном, вилучено та доставлено до Євронуса. Але то були жалюгідні дрібниці. Козодої мають величезну кількість дивовижних артефактів, і головним з них є одна з Чаш Ковчега Атлантиди. Але знайти її ми не змогли, тепер уся надія на вас.

                     - У ході своєї експедиції ми з'ясували одну деталь, – продовжив Валіус. – Все, що роблять козодої, присвячене виключно продовженню їхнього існування. Якимось невідомим способом вони зуміли досягти, свого роду, безсмертя. Вони налагодили свою біохімію, і постійно оновлюють свої козлячі тіла. Козодої панічно бояться втратити цю свою здатність, яка пов'язана з Чашею.

                     - Але ти уяви, Алексусе, яку могутність можна отримати, заволодівши знаннями козодоїв! – емоційно відреагувала Юлі-Ана. - Уяви, наприклад, якогось старіючого правителя Землі, який згоден буде заплатити будь-яку ціну, аби відстрочити свою невблаганну фізичну смерть!

                     - Слухай, Юлі-Ано, а у твоєму житті є хоч якась мета, не пов'язана з авантюрними задумами? - задав я їй зустрічне питання.

                     - Вибач, Алексусе, але людина міркує категоріями тих реальностей, серед яких була народжена та вихована, - відповіла вона. – А моя реальність з самого початку була задумана як авантюрна.

                     Валіус подивився на нас двох із деяким подивом, і вимовив з посмішкою:

                     - Коли заволодієте Чашею, можете запитати у козодоїв про секрет вічного життя-молодості, це буде дуже цікаво. А потім мені розкажете.

                     - Ну, а тепер уперед, рятівники Атлантиди! – Валіус із награним натхненням махнув у бік кратера. - Думаю, ви там зазнаєте таких пригод, які навіть уві сні уявити не могли. А я з Титанами чекатиму на вас біля входу в підземелля, в режимі постійного зв'язку.

                     Ми підійшли до жерла кратера і побачили, трохи нижче рівня землі, платформу, що перекривала вхід. Можливо, вона чекала на повернення всюдихода, щоб спустити його в безодню, а можливо й ні. Біля цієї платформи виднівся початок мотузяної драбини, що висіла на стіні шахти.

                    - Бажаю нам усім удачі, - сказав Туріел, наближаючись до драбини.

                    - Не знаю я ніяких богів, але якщо хтось із них подбає про нас, то я буду йому щиро вдячний, - промовив Саріел.

                     - Бог єдиний, - сказала Юлі-Ана, - і я благаю його, щоб він не залишив нас своєю милістю.

                     - Амінь, - закінчив Акібел, - на час нашої місії.

                     Ми підійшли до драбини, перевірили її на міцність, і почали спуск у прірву. Внизу було дуже темно, і здавалося, що ця величезна дірка під нами веде до центру Землі.

                     - Ласкаво просимо в підземне пекло, - попрощалася Юлі-Ана із сонячним світлом. - Нам випала честь потрапити до самого таємного та лихого місця на Землі. Добровільно йдемо в лапи до рудих чортів, які вже розігріли свої котли та сковорідки, чекаючи на нас. Мені здається, нас відправили сюди відпрацьовувати свою земну карму, і, мабуть, не дуже гарну. І якщо пощастить, то відпрацюємо на віки.

                    Так, добрий у нас радник, а головне з оптимізмом.

                    Мені здалося, що наш спуск тривав цілі години, якщо не дні. Ми спускалися повільно, обмацуючи ногами кожну сходинку. Нарешті я відчув під ногами твердий ґрунт.

                     - О боги, яка мерзота! - видихнув Даніел. - Тут і гнойовий хробак задихнеться!

                     У підземеллі стояв важкий запах болотного газу, з душком від мертвої падалі. Було таке відчуття, що ми потрапили до стравоходу якогось неземного чудовиська, яке ось-ось перетравить нас. Навколо панувала тиша, глибока і зловісна, - вона була неначе хижак, що причаївся перед стрибком.

                     Перед нами простиралася непроглядна темрява кам'яних стін. Світло наших ліхтарів танцювало по тунелю, змушуючи поблискувати грані дрібних кварцових вкраплень.

                     - Наше першочергове та остаточне завдання – потрапити до Храму Скарбів цивілізації Деро, - пролунав у навушниках серйозний голос Юлі-Ани. - Рухаємося центральним тунелем, і повертаємо у восьмий бічний тунель. Я сподіваюся, що атланти дали нам правильну карту.

                     - І запам'ятайте, панове тамплієри, важливу деталь, - продовжила Юлі-Ана. - Козодої - не сарацини, а розумна, жорстока та вправна в бою інопланетна цивілізація, хоч і деградована. І тут, як не дивно, нам потрібна ваша ангельська удача.

                    Після цього побажання Юлі-Ани ми почали рух тунелем.

                    Ось зліва перший коридор, перше відгалуження. Ми продовжуємо йти прямо. Незабаром з’явився другий…. «Цікаво, – запитав я себе, – куди ведуть ці ходи? Нам цього атланти не говорили, можливо, вони цього й самі не знають».

                    Нам потрібен був восьмий коридор, і ось ми перед ним. З максимальною обережністю пірнаємо в порожнечу. Тут пахне вогкістю та гниллю, але водночас повітря насичене озоном, і аж потріскує від напруги. І наскільки я пам'ятав, такий тріск завжди буває перед серйозними неприємностями.