ГЛАВА 8

                     Вранці наступного дня Валіус, Алексус та Юлі-Ана підійшли до космопорту, де на них вже чекали тамплієри, з групою бойового прикриття, що складалася з дванадцяти Титанів Атлантиди.

                     Поки я обмінювався привітаннями з храмовниками, до нас підійшов Імператор Атлантиди, у супроводі своїх жреців-помічників. Його рукостискання було схожим на лещата; таким рухом він ніби передавав кожному з нас частинку своєї сили. Потім він став у коло нашого загону, підняв праву руку і заговорив:

                     - У внутрішніх пустотах Землі, куди ви прямуєте, існують місця із застиглими формами космічної енергії, - спіралями, що ведуть до сусіднього Всесвіту. Якщо ви потрапите в таку спіраль, то можете опинитися, у кращому разі, за сотню світлових років від вихідної точки. Лабіринти підземного світу цивілізації Деро – це неймовірне сплетення темних тунелів та глухих кутів. Лабіринти подібні до гігантського, зануреного в темряву міста, що знаходиться в утробі нашої планети. Це таємничий світ рогатих козодоїв, дуже давніх, зловісних істот, у яких тисячоліттями збиралася ненависть до всього живого. Вони уникають людей, лише зрідка виходять на поверхню землі, - у вигляді рогатих рудих чортів. Небом у їхній оселі служить стеля з байдужого каменю, а сірі стіни забезпечують вічний могильний спокій. Багато атлантів, які насильно або випадково потрапляли в їхній світ, ніколи вже не побачили сонячного світла. А поодинокі екземпляри, кому вдалося втекти від них, перетворилися на бездушних ідіотів. Козодої володіють величезними екстрасенсорними здібностями, і проектують у свідомість людей кошмарні мислеформи, шляхом створення ілюзійних видінь. Разом з тим, не варто забувати, що давним-давно козодої належали до божественної раси титанів із сузір'я Веги, але променева хвороба привела їх до небезпечної форми спадкового божевілля. Козодої майже безсмертні, але вони не боги, і ніколи ними не були. Вони позбавлені творчої сили, і здатні лише на руйнування. З нашої планети вони піти не можуть, у всій Галактиці жодна цивілізація їх не прийме. Ви повинні забрати у цих створінь одну з тринадцяти Чаш, яка випадково потрапила до них. Удачі вам. І нехай Хранитель Землі, Санат Кумара, перебуває з вами. Туарей окреслив у повітрі знак Творця, коло з хрестом всередині, розвернувся і попрямував до Великої Піраміди.

                     Бойовий віман, у який ми загрузилися, почав набирати швидкість і висоту, потім описав широке прощальне коло над столицею Атлантиди, і свічкою злетів у небо. Через годину стрімкого польоту, наш сріблястий кораблик наблизився до грізно темніючих гір, на полюсі Землі. Двигуни гальмування погасили швидкість до критично-мінімальної, і ми змогли роздивитися високі гірські вершини та зазубрені скелі з чорного каменю, що сяяли прожилками кварцу та золота. Нашому погляду відкрилися незвичайної форми вулканічні нарости, що нагадували якісь дуже правильні, но понівечені конструкції. Поруч із цими дивовижними утвореннями проглядалися дивні печери в горах, з квадратними та напівкруглими вхідними отворами. Виглядали вони якось ненатурально, фантастично та ілюзорно. Навіть потужні оптичні прилади не давали нам можливості розглянути начинку цих печер, але гірська поверхня навколо них була надзвичайно дзеркально-гладкою. Похмуру, гнітючу таємницю зберігали ці печери, які багато тисячоліть тому дали притулок уцілілим лемурійцям, - після чергової космічної катастрофи.

                     Бойовий віман почав повільно набирати висоту, готовлячись перелетіти через вершини, що грізно височіли перед нами. Важко описати хвилювання, з яким я очікував зустрічі з невідомим світом, по той бік гір. Я вже знав: там було місто давно зниклої лемурійської цивілізації, яке колись викупалося в кілометровій хвилі чергового Всесвітнього Потопу.

                    І вже згодом, по інший бік гір, нам відкрився древній і абсолютно чужий світ, який бачили дуже мало смертних. Віман летів над старою дорогою, прокладеною дном ущелини, з потрісканими від часу плитами. По обидва боки дороги валялися величезні колони, які були схожі на застиглих стародавніх воїнів.

                     - Дивіться, місто! – крикнув Даніел.

                     Весь наш загін одночасно видав звук, у якому змішалося захоплення, здивування та жах. У мене відвисла щелепа. Це місто було разів у десять більшим за столицю Атлантиди, а то й у двадцять!

                     - Цікаво, що це за величезне місто серед гір, - задумливо промовив Сатарел. – І що з ним сталося?

                     - Це місто перших лемурійців, третьої корінної раси, – пояснив Валіус. - Воно було зруйноване.

                     - Валіусе, а якого біса ми тут робимо? - різко запитала Юлі-Ана, налякана жахливим виглядом цього міста. – Контакти із чужою цивілізацією вимагають більш ретельної та довготривалої підготовки!

                     - Тут потрібна бомба, одна велика бомба, - зауважив Кокабел.

                     Особисто я мав думку, що події розгорталися надто швидко, щоб приймати обдумані рішення.

                     Наш голкоподібний корабель застиг на реактивних стабілізаторах, височіючи стометровою громадою над величезними будовами міста. Пілот надав нам можливість детально розглянути геометрично правильне гігантське місто, - зі слідами жахливих руйнувань, як потопом, так і часом. Це були кам'яні джунглі штучного походження, - складені з квадратних, округлих і прямокутних споруд, і давали недвозначне уявлення про силу їхніх будівельників. Ми добре розуміли, що цей доісторичний кам'яний монстр істотно відрізнявся від першоджерела, і все ж таки реальність здалася нам куди страшнішою та небезпечнішою, ніж ми могли припустити. Тільки колосальна, нелюдська стійкість гігантських споруд та фортечних стін уберегла від загибелі цей грандіозний витвір, який сотні тисяч років спав тут, в оточенні гірських вершин. Це лякало…