ГЛАВА 1

      У прототипному світі земного людства йшла весна 2033 року, і всі події відбувалися з якоюсь незрозумілою метою. Страшний настав час, злий та лиходійний, - люди боролися і самі з собою, і зі своєю долею.

      Ясновидці шукали знаки на сонці, місяці, зірках, - і постійно пророкували «кінець світу». Але люди знали, що так було за всіх часів, і звикли думати, що «кінець світу» очікується завжди. «Кінець світу», як пророкували, не наступив, хоча багато чого вказувало на те, що незабаром наступить. Перший етап «великого переходу» торкнувся всього людства. Близько семи мільйонів високодуховних землян стали надсутностями, і назавжди піднялися на вищі плани буття, - відразу в третє Відродження, на небеса Нірванії. Планета Земля, як дбайлива та любляча мати, віддала всю свою вогняну енергію дітям, що вознеслися, а сама вступила в епоху поступового ослабленню та занепаду.

      І незабаром настав той день, коли в гармонії Всесвіту виник страшний дисбаланс, на Землю опустився морок, і трагедія цього світу зосередилася в одній точці, - в Місті Семи Пагорбів. Дух міста, яке було розташоване на берегах Борисфена, виявився вразливим для проникнення різного роду тіней. За свою багатовікову історію це місто бачило потопи, пожежі, нашестя кочових орд та безліч революцій, – і все це місто пережило. Часом, треба визнати, з чистої випадковості, але пережило. Може причиною було те, що безліч куполів його святих храмів та соборів упиралося в астральну голову змії, що кусала свій хвіст, і яка огортала планету Земля? Це містичне розташування передбачало вічну боротьбу сил світла та тьми, перегородка між світами в цьому місці була найтоншою на планеті.

      За останні роки мирне та спокійне життя міста зазнало серйозних змін. Найбільше з древніх слов'янських міст стало занедбаним та божевільним. Щось погане та болюче відчувалося навіть у самому його повітрі. Причому місто не те щоб набуло якоїсь нової огидної якості, а скоріше втратило щось важливе, і ослабло, як від хвороби, як від таємничої зарази.

      У місті вже давно не існувало ні законів, ні уряду. Деякі представники колишньої влади померли, інші подали у відставку, когось убили. А місцеві чиновники, які вижили, отримали право на грабіж, змусили суспільство перераховувати життя на гроші. Ці чиновники, які отримали золотий горшочок з владою та стали непідсудні громадянському суспільству, командували зграями бандитів, безчинствували та нечесно наживалися. За багато років вони проробили титанічну роботу, руйнуючи це стародавнє місто.

      Місто кишіло важливими персонами, або тими, хто вважав себе такими. Наприклад чиновники вважалися важливими персонами, бо володіли якоюсь владою. Чималу вагу в суспільстві мали злодії, що працювали по-великому. Дещо від них відрізнялися банкіри, які діяли приблизно такими ж методами. Не дивно, що важливими персонами вважалися більшість відомих політиків. Наймані вбивці теж належали до важливих персон, оскільки часто працювали з цими важливими персонами. Боротьба за владу ніколи не припинялася, і плата за послуги найманих вбивць завжди була високою. Іноді, правда, вбивці забували, що до цієї плати входила і ціна їхнього життя.

      У цьому місті вже не було більш важливих розмов, ніж розмов про становище у суспільстві. Це стало своєрідною «релігією», - могилою здорового глузду. «Соціальні ліфти» стали знаряддям влади, предметом загальних бажань, феноменом цього світу. Одним словом, вагу в суспільстві можна було набрати за допомогою обману та безлічі різних хитрощів, - але вони або не представляли таємниці, або легко прораховувалися. Можна сказати, що місто вирувало діловою активністю як величезний мурашник, але з дохлою собакою зверху.

      І в цей жахливий час у місті з'являється Ефірієць.

      Дощ щільною завісою накривав усе довкола, змивав кіптяву зі стін будівель, та гранітної бруківки навколо них. Коли дощ трохи вщух, на вулиці з'явився високий худорлявий хлопець, який напружено оглядався по сторонах. Він вийшов з-під купола метро на Інститутській, де чекав на припинення зливи під козирком. Він нікуди не поспішав, і тому не стежив за часом, який втратив для нього всякий сенс у цьому світі. Часу для нього не стало, - залишилася лише одна незрозуміла мета. Чоловік розправив плечі і високо підняв голову, намагаючись побачити вдалині хоч якусь надію. Всім своїм нутром він відчував, що цього вечора має настати кінець його блуканням по цьому світу, - світу скорботи та печалі.

      Цією людиною був я, і я був страшенно втомлений. Я вже довгий час нормально не їв і не спав, весь час підганявся необхідністю кудись бігти, і від когось ховатися в цьому світі.

      Навкруги стояла мертва тиша. Не чути було ні шуму автомобілів, ні гомону людей, які зазвичай поспішали в цей час додому. Жодного руху, крім дощу, що ледь мрячив. Все довкола якось незрозуміло змінилося, і тому було тривожно. «Скоріш за все, я проґаяв «кінець світу», - подумалося мені.

      Спускаючись униз по Інститутській, я мимохідь подивився ліворуч – на ряди розмитих фотографій Небесної Сотні, які за багато років пожовкли, і нащадками стали забуті. З дванадцятого поверху готелю лунав спів. «Знову Василь Іванович співає, нескінченно у вічності, – подумав я». Потім глянув на своє обличчя у склі, і моє відображення посміхнулося мені у відповідь. Симпатичне округле обличчя, з ледь помітними зморшками біля очей та губ, - таке собі обличчя без віку. Воно може бути таким і в тридцять, і в сто років.

      Я різко відірвав погляд від свого обличчя, бо з'явилося якесь погане відчуття, яке переросло у тривожне занепокоєння. Кров у скронях рівномірно пульсувала в такт ударам серця. І така ж пульсація відчувалася в повітрі, - такий собі беззвучний барабанний бій, удари хвиль по моєму втомленому тілу. Майдан унизу був порожнім, – вже без вуличних музикантів та художників-карикатуристів у «трубі». Майдан… У місті заборонялося навіть вимовляти це слово. Було таке відчуття, що з того славетного часу минула тисяча років. Після тих подій друзів у мене не залишилося, будинок лежав у руїнах, а я блукав містом, не довіряючи навіть власній тіні.