У жовтні у власника фірми поменшало замовлень. Два будинки відмовилися від регулярного обслуговування, домовилися викликати лише тоді, коли щось зламається. Власник фірми носив неоплачені рахунки в прозорому файлі, який щодня ставав товстішим, і все частіше просив не брати нову упаковку, поки не використали стару.
Одного четверга він залишив Веґу після зміни.
— Наступного тижня в середу не виходиш. І, можливо, у п’ятницю.
— Це я щось…
— Ні. Працювати ніде.
— А потім?
— Подзвоню.
Удома Адріан відкрив зошит і відняв два дні від того, на що розраховував. Перекреслив суму, порахував ще раз. У грудні треба було займатися продовженням документів, а господиня щойно принесла рахунок за газ і довго пояснювала, що в її молодості такої витрати не було.
У суботу, п’ятнадцятого жовтня, вони з колегою домовилися зустрітися в центрі. Колега хотів забрати в знайомого старий велосипед; Веґа зголосився піти, бо сидіти в кімнаті й дивитися на підрахунки набридло. До потрібної вулиці вони не дісталися. Попереду рухався натовп, люди несли картонні плакати, хтось бив ложкою по каструлі. Над головами хитався напис про роботу й житло.
— Знову? — Дані витяг телефон. — Він же міг сказати, що сюди не пройти.
Протести почалися ще в травні. Тоді Веґа бачив намети, чув суперечки біля телевізора, обходив площу дорогою з однієї контори до іншої. Тепер людей було стільки, що обійти їх не виходило: бічні вулиці теж заповнилися, і вони якийсь час ішли разом з усіма, тримаючись краю.
Поруч дівчина з перев’язаною хусткою рукою сперечалася з хлопцем про співбесіду. Їй запропонували попрацювати безкоштовно, щоб перевірити, чи підійде. Хлопець наполягав, що треба було відразу піти. Вона обернулася до нього так різко, що мало не зачепила Веґу плакатом.
— А ти заплатиш мені за кімнату?
Він устиг відступити. Колега поклав телефон у кишеню.
— Велосипед почекає. Ходімо поїмо.
— Я не голодний.
— Ти на годинник дивишся щоразу, як хтось згадує їжу. Не бреши.
Вони знайшли відкритий бар на тихішій вулиці. Замовили одну велику порцію картоплі на двох і сіли біля вікна. Через скло долинали уривки вигуків; офіціант раз у раз відволікався від замовлень, щоб глянути на телевізор.
— Тобі теж зміни прибрали? — запитав Веґа.
— Одну. Поки що.
Колега вмочив шматок картоплі в соус, помовчав.
— У мого брата диплом. Сидить удома з квітня. Мама вже не питає, як пошуки, бо він сердиться. А мені каже, щоб учився. Знаєш, як це обнадіює?
— Може, в нього інша спеціальність.
— Ну так. Він не вміє тягати бойлер на четвертий поверх. Я вмію. Дуже корисна різниця.
Веґа посміхнувся, але колега цього разу не жартував. Він облизав палець, витер руки об серветку й почав розповідати про знайомого, який поїхав працювати до Німеччини. Веґа слухав, підраховуючи, чи зможе платити за кімнату, якщо приберуть іще один день. Уперше за довгий час вони з кимось говорили про ту саму проблему, і йому не доводилося нічого пояснювати про Сомалі.
У понеділок Вісенте знайшов йому роботу на середу — розбирати на складі повернуте обладнання. Коли Веґа закінчив, той покликав його до столу. Поряд із кавоваркою лежав буклет навчального центру.
— Ти з електрикою працювати хочеш?
— Ви ж мені не дозволяєте.
— Бо не навчений. І не дозволятиму, поки не навчишся.
Веґа перегорнув буклет. Кабелі, щити, системи будівель. Під фотографією усміхнених студентів — вимоги до вступу.
— У мене немає шкільного документа.
— Там є підготовка до вступного випробування. Сходи, запитай, що тобі треба. Не вийде тут — знайдемо інше місце.
— Це надовго.
— Тобі дев’ятнадцять. Поспішаєш на пенсію?
— А працювати коли?
Власник фірми посунув убік файл із рахунками.
— Зараз сам бачиш, скільки роботи. Потім узгодимо години. Але я за тебе не вчитимусь.
Адріан забрав буклет. Увечері не став класти його до папки з документами — залишив відкритим на столі, щоб зранку не забути подзвонити.
У червні наступного року він вийшов зі вступного випробування впевнений, що провалив математику. У завданні з відсотками отримав дві різні відповіді, довго обирав між ними й закреслив, як йому потім здалося, правильну. Колега вислухав це тричі, після чого заборонив говорити про відсотки у фургоні.
Восени Веґа почав навчання.
Довелося змінити робочі години, відмовитися від частини підробітків і знову рахувати покупки. Вечорами він засинав над зошитом; уранці знаходив на щоці слід від обкладинки. Перші креслення виходили такими, що він сам не міг їх розібрати наступного тижня. Викладач повернув одну роботу без оцінки й попросив виконати заново — не тому, що розрахунок був неправильний, а тому, що прочитати його міг лише автор.
Власник фірми не став ставитися до нього як до спеціаліста тільки через те, що він носив підручник. Драбини й відра нікуди не зникли. До нової роботи допускав потроху, спершу давав дивитися, потім робити під наглядом. Веґа сердився на повторні перевірки, аж поки одного разу не переплутав позначення у власному записі й не замовив не ту деталь. Помилку виявили до монтажу. Він витратив пів суботи, щоб повернути покупку й забрати потрібну, а наступного разу звірив усе ще вдома.
До осені 2013-го власник фірми вже відправляв його самого на огляд простих несправностей. Ось тоді Веґа і познайомився з Мартою.
Її викликали через воду в підвалі житлового будинку; його — через насос, який не запускався. Майстриня стояла в гумових чоботах біля дверей і тримала ліхтар зубами, намагаючись застебнути блискавку на куртці. Коротке темне волосся було прилизане до голови, на підборідді виднівся свіжий подряпаний прищ. Вона вийняла ліхтар із рота, оглянула Веґу й коробку з інструментом.
— Ти один?
— А мало бути двоє?
— Мені сказали, приїде електрик.
— Я подивлюся. Якщо серйозне — викличу Вісенте.