Ефект Уробороса

Розділ 9

У суботу Веґа прокинувся від того, що хтось тягнув коридором відро. Колесо заїдало на кожному оберті. Він лежав на боці, обличчям до стіни, й чекав, поки звук віддалиться; тоді повернувся й подивився на друге ліжко. Покривало на ньому так і лишилося рівним. За ніч нікого не поселили.

На підлозі стояла сумка. Учора він знову поклав туди зарядний пристрій, хоча міг залишити в розетці.

Знизу потягнуло підсмаженим хлібом. Він намацав телефон: без десяти вісім. У їдальні годували до половини дев’ятої. Треба було встигнути в душ, бо потім підуть усі, а клямка в дальній кабінці не трималася.

Коли він спустився, соціальна працівниця вже стояла біля кавового автомата. На ній була та сама темна кофта, що й учора; волосся ще вологе біля скронь. Вона тримала чашку за край, наче обпекла пальці.

— Ви сьогодні працюєте?

— До одинадцятої. Зайдіть після сніданку, добре?

Він одразу перестав дивитися на тацю в її руці.

— Щось знайшли?

— Ні, Адріане. Інша справа.

Тост потрапив йому підгорілий з одного боку. Він зішкріб чорне ножем у серветку, з’їв, випив молоко й поніс посуд до віконця. Перед кабінетом соціальної працівниці постояв, витираючи об штани мокрі після миття чашки долоні.

Вона звільнила стілець від паперів.

— Сідайте. У понеділок зустрінемося з юристкою. Я записала вас на дванадцяту.

— А перевірка батьків?

— Продовжується.

— А Лусії?

— Те саме.

— То що ми зараз робимо?

Соціальна працівниця поклала ручку поперек відкритого щоденника.

— Вирішуємо, що робити з вами.

Він уперся п’ятами в ніжки стільця. На підвіконні сохла якась рослина: два жовті листки впали на батарею, і вона, мабуть, їх не бачила зі свого місця.

— Я можу працювати.

— Я знаю.

— Прибирати. Вантажити щось. У гаражі…

— Зараз спочатку треба з’ясувати, як вас оформляти. Допуск до країни у вас є. Документа, з яким ви могли б просто піти й улаштуватися, немає.

— І скільки це триватиме?

— Не знаю.

— Тиждень? Місяць?

— У понеділок поставите це запитання Інес. Вона теж, найімовірніше, не назве вам дня.

Адріан потер кісточку великого пальця. З минулої розмови за цим столом нічого не змінилося: знову хтось мав кудись написати, а він — зачекати. Тільки тепер навіть не на батьків.

— Мене звідси виженуть?

Соціальна працівниця глянула на нього поверх щоденника.

— Сьогодні — ні. На найближчий час місце погоджене. Далі будемо вирішувати. Але мені потрібно, щоб ви приходили на зустрічі й не зникали, коли вам не подобається відповідь.

— Я один раз пішов.

— І я один раз телефонувала в поліцію, щоб з’ясувати, де ви.

Він відвів очі. Вона перевернула сторінку й записала час. Відірвала маленький аркуш, простягнула йому.

— Понеділок, дванадцята. Звідси вийдемо об одинадцятій двадцять. І візьміть усі папери, навіть ті, що здаються непотрібними.

Нагорі він відкрив сумку, щоб покласти записку до документів. Футболки, складені для повернення додому, вже пахли затхлим. Веґа вийняв їх і розвішав на спинці другого ліжка. Сумку залишив відкритою.

У понеділок вони пішли до консультаційного центру. Кабінет Інес виходив у внутрішній дворик, де над головами відвідувачів висіла чиясь білизна. Юристка мала довге худе обличчя й чорнильну риску на зап’ясті; коли відсувала папери, білий манжет щоразу зачіпав її. Він дивився, як риска потроху відбивається на тканині.

Юристка попросила його ще раз розповісти, звідки він приїхав. Він почав із судна. На прізвищі капітана вона підняла долоню.

— Це вже записано. Мені зараз потрібне те, що було до рейсу. Де ви народилися, де жили. Що можна перевірити.

Він назвав усе. Утретє чи вчетверте за останні дні, якщо не рахувати розмов у поліції. Соціальна працівниця сиділа поруч, тримаючи папку на колінах, і не втручалася.

— Ще якісь родичі, до яких ми могли б звернутися? — запитала юристка.

— Немає.

Вона потягнулася до ручки.

— Тобто… — Веґа зупинив її. — Я не це мав на увазі.

— Я зрозуміла. Крім тих, кого вже шукаємо.

— Немає.

За вікном клацнули прищіпки. Жінка нагорі струснула простирадло; на мить у кабінеті стало темніше.

Юристка підсунула до себе відповідь зі школи, потім іншу, з реєстру. Розклала їх так, щоб не лежали одна на одній.

— Поки ваше громадянство не підтверджене, звичайний іспанський документ вам не видадуть.

— Але я іспанець.

— Я записала, що ви на цьому наполягаєте. Відмовлятися від цього вас ніхто не просить. Паралельно спробуємо домогтися документування за процедурою для людей, яких не може документувати жодна держава.

— У мене ж був паспорт.

— Зараз його немає. І запису про видачу ми не отримали.

— Отже, треба знайти запис.

— Так. А вам у цей час треба десь жити.

Вона сказала це без роздратування, але Веґа усе одно відкинувся на спинку.

Юристка пояснила, чого ще бракує в справі. Запитів, відповідей, підтверджень того, як він потрапив до Іспанії. Вона збиралася просити про виняткове рішення щодо проживання; звичайна заява про втрату паспорта тут не допомагала. Ана мала підготувати свій висновок, працівниця консульства — надіслати матеріали про прибуття з Сомалі. Юристка не обіцяла, що клопотання задовольнять.

— А робота? — перебив він.

— Це окремо. Подаватимемо й на дозвіл працювати. Папір про те, хто ви, його не замінює.

— Я міг би сам платити за кімнату.

— Саме тому цим і займаємося.

Юристка повернула до нього анкету. У графі про освіту було порожньо.

— Школу закінчив. Потім отримав місце курсанта.

— Морського?

Веґа кивнув.

— Хотіли б повернутися до цього, коли розберемося з документами?

— Ні.

Вона чекала, тримаючи ручку над папером.

— Взагалі ні.

— А що вмієте ще?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше