Ефект Уробороса

Розділ 8

Людина, якої немає
Омар більше не виходив йому назустріч. Побачивши Адріана на порозі контори, кивав на телефон і повертався до своїх паперів: за кілька днів вони вже звикли один до одного. Адріан знав, який стілець не хитається, і що двері краще лишити відчиненими, і що Кармен іноді запізнюється з дзвінком. Оце останнє дратувало найбільше.
Двадцять третього серпня вона подзвонила вчасно.
— Адріане, є дозвіл на ваше перевезення до Іспанії.
Він подався вперед, мало не стягнувши телефон зі столу.
— Знайшли? Ви говорили з мамою?
— Ні. Вашу особу ще не підтверджено.
— Але ж ви кажете…
— В’їзд погодили як виняток, із гуманітарних підстав. Відомостей про напад вистачило, щоб домогтися допомоги. Перевірку продовжать в Іспанії.
Адріан кивнув Омарові, хоча той ні про що не питав.
— І коли можна їхати?
— Завтра вас заберуть до аеропорту. Дорогу до Найробі погодили, тут зустрінуть. Далі ще оформлюємо. Це буде поїздка за окремим дозволом, а не новий паспорт. І після прильоту ви не зможете просто піти додому. Треба залишатися там, де вас розмістять, і бути доступним для перевірки. Ви мене чуєте?
— Так. Звичайно. Усе, що треба.
Тепер це здавалося дрібницею. У Валенсії мама дістане документи з нижньої шухляди, тато знайде когось, кому можна подзвонити. Адріан ще слухав Кармен, а вільною рукою вже збирав зі столу аркуші, ніби машина чекала під дверима.
У кімнаті вклав до сумки футболку, блокнот і сірий пристрій. На ньому було ACTIVE. На телефоні — двадцять третє число. Раніше він перевірив би обидва ще раз перед сном; того вечора думав тільки про те, чи не забув Кармен назвати його адресу людям, які зустрічатимуть в Іспанії.
Наступного ранку Омар провів його до машини. Дорогою в аеропорт водій двічі спинявся на перевірках; Адріанові веліли сидіти, поки чоловік поруч виходив із папкою. Біля літака знову звірили папери й обличчя. Лише коли застебнув пасок, Адріан повірив, що його випускають із Босасо.
У Найробі він упізнав Кармен за голосом. Вона виявилася невисокою жінкою з коротким сивуватим волоссям; окуляри на шнурку гойдалися на грудях, коли вона йшла назустріч.
— Нарешті познайомимося. Давайте вашу папку. Їли сьогодні?
— У літаку.
— Тоді спочатку поїдемо туди, де ви ночуватимете.
— Я думав, сьогодні далі.
— Ще немає останнього погодження від перевізника. Я подзвоню, щойно буде.
Довелося прожити в Найробі ще дві доби. Коли Кармен привезла документи, Адріан уже знав напам’ять інструкцію на звороті дверей своєї кімнати. Цього разу він не перебивав: вислухав, хто допоможе на пересадці, які аркуші тримати разом, куди звернутися, якщо ніхто не зустріне. Папку поклав під футболку в сумці, потім одразу переклав нагору. Без неї тепер не пропустять ніде.
На останньому перельоті, вже до Мадрида, він репетирував розмову з батьками. Напад, пліт, берег. Про сім смертей не скаже. Про Томаса, якого залишив на кораблі, — теж, принаймні спершу. Нехай мати посвариться за те, що він не дзвонив; він стоятиме й слухатиме, скільки буде треба. Лусії доведеться пообіцяти подарунок пізніше. Може, вона навіть не спитає про нього відразу.
Коли літак сів у Мадриді, Адріан підвівся разом з усіма. До нього підійшов працівник аеропорту, перевірив прізвище в паперах і повів через зал. Навколо говорили іспанською. За склом кав’ярні стояла знайома упаковка печива, дитина в черзі тягла матір за рукав. Адріан роздивлявся їх, поки супровідник не зупинився біля бічних дверей.
— Сюди. Вас уже чекають.
За дверима був кабінет прикордонної поліції. Офіцер із поголеною головою взяв його папку й показав на стілець. Адріан сів, притиснувши сумку колінами.
— Назвіть повне ім’я та дату народження.
Він відповів. Далі назвав батьків, місце народження, ще раз пояснив, де залишився паспорт. Коли офіцер дійшов до адреси, Адріан не витримав:
— Ви її бачите? Я вже разів десять називав.
— Бачу. Зараз звірю, чи правильно записали.
— Правильно. Там усе правильно.
Офіцер зачекав. Довелося повторити.
Після фотографування й відбитків його повернули до того самого кабінету. За вікном уже сутеніло. На столі лежала копія дозволу на в’їзд, яку можна було забрати з собою.
— Сьогодні вас відвезуть у місце тимчасового проживання, — сказав офіцер. — Із вами зв’яжеться працівник, який продовжить перевірку.
— У Валенсії?
— Тут, у Мадриді.
— Мої батьки у Валенсії. Я можу сам доїхати.
— Зараз для вас домовилися про житло тут. Не змінюйте адресу, не повідомивши нас.
Адріан хотів сперечатися, але офіцер уже пояснював, який номер дати працівникам притулку. Він узяв папери. Їх стало більше, ніж було в Найробі.
Соціальна працівниця Ірене зустріла його внизу, біля службового виходу. Висока, з веснянками на плечах, вона несла ключі від машини й пластиковий пакет із вечерею.
— Їдальня вже зачиниться, поки доїдемо. Тут бутерброди. Їсти в машині можна, тільки не загубіть мені помідор під сидінням.
Він розсміявся з ввічливості, але пакунок розгорнув одразу. Ірене відвезла його до невеликого будинку, де кілька кімнат віддали під тимчасове житло. Показала душ, кухню й стійку чергового. Його кімната була нагорі; за вікном, на протилежному боці вулиці, світилася вивіска перукарні.
— Я буду тут завтра о дев’ятій. Спустіться до кабінету, — сказала Ірене. — Якщо кудись виходите, попередьте чергового.
— А телефон у вас є? Подзвонити додому.
Вона пустила його до службового апарата. Жінка, яка відповіла на маминому номері, роздратовано зітхнула, щойно він назвав Елену.
— Тут такої немає. Вам уже казали.
— Пробачте.
Ірене стояла в дверях. Адріан удав, що набирає інший номер, і дочекався, поки вона відійде.
Наступного ранку він спустився раніше дев’ятої. Ірене ще не приїхала. Він поснідав, повернувся до кабінету, потім чекав разом із нею на дзвінок. Лише по обіді їм удалося зв’язатися з працівником, який перевіряв його дані.
— Від школи отримали відповідь, — сказав той у слухавці. — Ваше навчання поки не підтверджується.
— Хто відповів? Там зараз канікули. Ви з учителями говорили?
— Це відповідь канцелярії на письмовий запит.
— Дайте мені їхній номер. Я скажу, кого покликати.
— Ми уточнимо, які саме записи вони перевіряли.
— Та я можу сам!
Ірене торкнула його руки. Він відвернувся від неї, притиснув слухавку міцніше.
— Відвезіть мене додому. Нехай мама покаже мої свідоцтва. Це ж простіше, ніж шукати незрозуміло кого.
— Адріане, спочатку дочекаймося уточнення зі школи.
На цьому розмова закінчилася. Ірене залишила його в кабінеті, поки ходила по папери на допомогу. Повернувшись, поклала перед ним сорок євро й аркуш для підпису.
— На особисті витрати. Їжа та кімната оплачені. Якщо знадобиться щось іще, скажіть.
Адріан розписався, не запитуючи. Гроші сховав окремо від документів.
Увечері, коли Ірене поїхала, він підійшов до чергового — худого чоловіка з густими бровами.
— До Валенсії звідки автобуси йдуть?
— Ти збираєшся їхати?
— Хочу знати на потім. Потяг дорогий?
— Дорожчий. Зачекай, покажу, як до автостанції дістатися.
Черговий намалював пересадку на рекламці. Адріан перечитував її нагорі, сидячи на краю ліжка. Якщо завтра поїхати зранку, вдома буде ще засвітла. Мама подзвонить Ірене, і та перестане хвилюватися. А в понеділок вони разом підуть куди треба.
У суботу він залишив на стійці записку: «Їду до Валенсії, додому. Адреса в моїх паперах. Адріан». Чергова відволіклася на кухню, і він вийшов, перш ніж вона повернулася.
До автостанції дістався за малюнком чергового. У метро раз переплутав напрямок, повернувся й тепер боявся, що вже запізнився. Та круглолиця касирка під склом навіть не підвела голови.
— Найближчий до Валенсії? Є місця. В один бік?
— Так. Скільки?
Після квитка залишалося на міський автобус і трохи дріб’язку. Адріан згріб решту, сховав її, а коли повернувся до табло, побачив двох поліцейських. Один саме дивився в його бік.
Він одразу звернув до сходів. Тут було людно; хтось тягнув валізу, літня пара спинилася посеред проходу. Адріан обійшов їх і почув за спиною:
— Хлопче, зачекай.
За сходами був вихід. Двоє дверей, обидві стулки відчинені. Встигне добігти, якщо зараз…
— Твоє?
Молодий поліцейський із прищами біля вуха простягав рекламку. Вона випала, коли Адріан діставав гроші. Він озирнувся на вихід і тільки тоді взяв папірець.
— Дякую.
— Шукаєш платформу?
Адріан показав квиток. Поліцейський махнув униз і повернувся до напарника. Кілька секунд Адріан дивився йому вслід, не рушаючи. Ще трохи — і він побіг би. На кораблі знав, що буде після помилки; тут перед ним уже минув цілий тиждень, і втрачати його заради нової спроби він не хотів. Навіть якби вона була.
Коли оголосили посадку, він спустився до автобуса й сів біля вікна. Сумку затиснув між колінами. Сусідом виявився рудуватий хлопець із подряпаними ліктями. Той спершу спробував простиснутися повз його ноги, потім засміявся:
— Або посунь сумку, або поїду в тебе на колінах.
— Вибач.
— Та нічого. Я Рауль.
За містом Рауль дістав два бутерброди у фользі й один простягнув йому.
— Бери. Мати наготувала, наче я їду пішки.
— Я не…
— Не хочеш — потім з’їси.
Адріан узяв. Він сподівався заснути в дорозі, але щоразу підводив голову, коли водій щось оголошував. На третьому оголошенні Рауль стягнув навушник.
— Усе нормально? Він тільки про зупинку сказав.
— Так. Я почув.
— Давно не спав?
— Був на судні. Практика. На нас напали біля Сомалі. Тепер повертаюся.
Рауль перестав жувати.
— Серйозно? Ох ти ж. А я думав, із фестивалю їдеш…
Він замовк. Адріан розгортав бутерброд, не дивлячись на нього.
— А ти? — запитав нарешті.
— З роботи. Кондиціонери ставлю. Учора пів дня на даху, ось що лишилося. — Рауль показав лікті. — Клієнт захотів блок так далеко, щоб із вікна не бачити. Кажу: як його лагодити потім? Каже: ваша справа. Дуже зручно, правда?
— Треба було на підвіконня поставити.
— Я б йому в спальню поставив. Біля голови.
Адріан усміхнувся, і Рауль знову взявся за їжу. Якийсь час вони дивилися у вікно. Потім сусід спитав:
— Тебе зустрічатимуть?
— Ні. Батьки ще не знають, що їду.
— Сюрприз?
— Типу того.
— Більше не відпустять. Моя б паспорт з’їла.
— Тато й так хотів лишити мене в гаражі.
— Ну от. Тепер скаже, що попереджав.
— Він іще не знає, що сталося, а вже, мабуть, каже.
Рауль засміявся. До наступної зупинки вони встигли посперечатися, чи можна працювати з власним батьком і не зненавидіти його до обіду. Адріан доїв бутерброд, облизав олію з пальця. Хотілося їхати швидше. Удома перевдягнеться, тоді розповість усе за вечерею. Тільки б мама не почала обіймати ще на сходах, перед сусідами.
У Валенсії вони попрощалися на виході з автостанції. Рауль пішов до метро, а Адріан — до знайомої автобусної зупинки. Схему маршрутів навіть не розглядав. Купив квиток, улаштувався ближче до задніх дверей і встав за поворот до своєї зупинки.
Пішки до будинку лишалося хвилин десять. На розі досі продавали фрукти під зеленим тентом. Біля аптеки перекопали тротуар; Адріан обійшов огорожу через двір, де завжди пахло чиєюсь вечерею. Звідси вже було видно їхній балкон. Він уповільнився, обтрусив футболку, поправив сумку на плечі.
До під’їзду зайшов за чоловіком із покупками. На останньому повороті сходів поліз по ключі, намацав монети й зупинився. Звісно. Ключів не було. Він провів долонею по волоссю й подзвонив: коротко, потім іще раз, як завжди робила Лусія.
За дверима почулися кроки. Адріан уже відкрив рота, коли на порозі з’явився незнайомий чоловік у майці. Сиве волосся стирчало над вухами, на животі темніла мокра пляма.
— Добрий вечір. Вам кого?
— Маму… Тут Веґи живуть?
— Ні.
Адріан поглянув на номер, тоді на двері навпроти. Поверх правильний.
— Хав’єр і Елена Веґа. Я їхній син.
— Не знаю таких.
— Ви коли сюди переїхали?
— Двадцять два роки тому. Може, тобі сусідній під’їзд?
Із квартири гукнула жінка:
— Хто там?
— Помилилися адресою, — відповів чоловік і взявся за двері.
— Зачекайте. У вас праворуч кухня, потім ванна. Маленька кімната в кінці, вікном у двір. Це моя кімната.
Чоловік завмер, тримаючи двері.
— Ти звідки це знаєш?
— Я живу тут. Я в рейс поїхав. Менше двох тижнів тому.
— Послухай, я тобі вже пояснив…
Двері почали зачинятися. Адріан підставив ступню й натиснув долонею. Йому треба було побачити комод у коридорі: на ньому стояла червона миска з ключами, туди Лусія скидала все з кишень. Але замість комода була висока шафа. Чоловік відступив, і Адріан побачив далі — двері своєї кімнати, відчинені навстіж. Там стояла прасувальна дошка. Над нею висіла полиця з папками.
— Забери ногу!
— Де наші речі?
— Я зараз поліцію викличу.
— Це моя квартира!
— Ні. Моя. Відійди від дверей.
Адріан спробував зазирнути за нього, і чоловік штовхнув його в груди. Сумка зачепилася за ручку. Поки вивільняв ремінь, із кімнати вийшла чорноволоса жінка з телефоном біля вуха.
— Не треба, — сказав Адріан їй. — Я тільки… Там моя сестра жила.
Жінка відступила за чоловіка. Він устиг побачити її перелякане обличчя, перш ніж двері зачинилися.
Адріан спустився вниз і сів біля входу. Можна було обійти будинок, перевірити балкон. Згори, напевно, не помітив би різниці — всі ці квартири схожі. Він уже підвівся, коли до нього підійшли поліцейські.
— Це ви щойно були нагорі? — запитала засмагла жінка з туго зібраним волоссям.
— Я там живу.
— Документи маєте?
Він простягнув папери з аеропорту. Високий вузькоплечий напарник узяв їх, а жінка лишилася перед ним.
— Мешканці кажуть, ви не давали зачинити двері.
— Там раніше були мої батьки. Ви можете в сусідів спитати.
— Спершу поїдемо до відділку й розберемося. Добре?
Адріан кивнув. Коли сідав у машину, підняв голову до свого балкона. На мотузці сушився великий смугастий рушник, якого він не пам’ятав.
У відділку його посадили за стіл біля вікна. Поліцейська вийшла з паперами й повернулася хвилин за двадцять.
— У Мадриді вас уже шукають. Ви пішли з місця проживання?
— Залишив записку.
— Знаю. Звідти намагалися з вами зв’язатися. Чому не подзвонили самі?
— Я думав, мама подзвонить. Коли приїду.
Поліцейська поклала папери перед ним.
— Можете зв’язатися зі своєю консульською працівницею? Тут є номер.
Кармен відповіла після другого дзвінка. Адріан стояв біля столу й дивився на вулицю: повз відділок ішли люди з пляжними сумками.
— Я просила залишатися в Мадриді, — сказала вона.
— А я просив відправити мене додому.
— Ви намагалися зайти в чужу квартиру.
— Це не чужа квартира.
Кармен помовчала.
— Адріане, люди, які там живуть, кажуть інше.
— Тоді перевірте їх. Вони кажуть, двадцять два роки там. Мені вісімнадцять. Де я, по-вашому, жив?
— Я цього не знаю.
— А школа? Я можу показати. І майстерню тата. Там теж люди є. Нехай хоч хтось зі мною сходить.
— Добре. Зараз поговоримо, хто зможе вам допомогти на місці. Передайте слухавку працівниці.
До вечора в нього взяли пояснення щодо квартири. Коли його випустили з кабінету, у коридорі чекала жінка з широкими вилицями й світлими, майже непомітними віями.
— Адріан? Я Ана, соціальна працівниця. Для вас знайшли місце в міському притулку. Проведу вас, а в понеділок зустрінемося в моєму кабінеті. Далі працюватимемо тут, із Мадридом я зв’яжуся.
— А до школи?
— У вихідні нікого не застанемо. У понеділок подзвоню й домовлюся.
— Ви підете зі мною?
— Так. Але мені треба знати, де вас шукати. Більше так не йдіть.
Він пообіцяв. Ана відвела його до притулку, залишила черговому папери й показала Адріанові свій кабінет унизу. Ночувати належало поверхом вище, у кімнаті з двома ліжками. Сумку він поставив під вільне, не розпаковуючи: у понеділок сподівався забрати її додому.
Вихідні минули в притулку. У неділю Адріан вийшов пройтися, дійшов до повороту на свою вулицю й повернув назад. Підніматися до квартири більше не хотів, а просто стояти під балконом здавалося ще гіршим. Увечері в чергового позичив зарядку. На телефоні була збережена фотографія Лусії; він відкрив її, збільшив обличчя, потім залишив екран світитися на тумбочці, поки лягав.
У понеділок Ана додзвонилася до школи. Їх погодилися прийняти наступного ранку. Коли у вівторок вона покликала його виходити, Адріан уже чекав унизу із сумкою.
— Залиште. Ми повернемося сюди, — сказала Ана.
— Я візьму.
До школи поїхали автобусом. Дорогою Ана витягла з теки аркуш.
— Щодо квартири. Перевірили власників і відомості про мешканців. Чоловік сказав правду. Його сім’я живе там багато років. Ваших батьків за цією адресою не знайшли.
— Могли неправильно шукати.
— Я назвала ту саму адресу, яку ви показали.
— Спитайте в школі, яку адресу я їм давав. У моїй справі має бути.
Вона прибрала аркуш, не сперечаючись.
Біля шкільних воріт Адріан пішов уперед. До канцелярії звик заходити через бічні двері, але вони були замкнені, тож довелося обійти корпус. Ана не квапила. У коридорі він зупинився біля стенда з оголошеннями, ніби мав щось прочитати, а насправді чекав, щоб заспокоїлося серце.
Їх зустріла літня секретарка у вузьких окулярах. Вона запросила до кабінету, де вже лежала папка з роком випуску на корінці.
— Ми переглянули списки, — почала вона, коли сіли. — За цим роком вашого прізвища немає.
— Ви можете покликати мого класного керівника? Я його Кармен називав. У вас записано?
Жінка звірилася з аркушем.
— Так. Він сьогодні тут. Зачекайте.
Щойно двері зачинилися, Адріан нахилився до Ани:
— Він мене впізнає. Ми перед випуском сварилися через практику. Я ще хотів прийти до нього у формі, щоб побачив, що мене взяли.
У коридорі озвалися кроки. Учитель увійшов із ключами в руці; сутулий, із родимкою під оком, у поло, яке Адріан пам’ятав з уроків. Тільки сьогодні він привітався з ним так само, як з Аною.
— Добрий день. Мені сказали, ви хотіли поговорити.
— Ви мене не пам’ятаєте?
Той придивився.
— Вибач, нагадай ім’я.
— Адріан Веґа. Біля вікна сидів. Ви казали, що на кораблі я теж забуду зошит удома.
Учитель усміхнувся, але Адріан уже побачив: не впізнав.
— Я багатьом так говорив.
— Ні, ви ще біля сходів мене зупинили. У мене заява на практику була. Ви питали, чи батько знає, що я збираюся в море. Я сказав, що він хоче мене в гаражі лишити, а ви — що варто його послухати.
Учитель сів на край вільного стільця.
— Про морську практику я розмовляв із Серхіо. У нього справді батько був проти. Ти з ним разом учився?
— Ви говорили зі мною.
— Може, я щось плутаю. Але тебе я не пригадую.
Він потер родимку під оком. Так само робив, коли на контрольній хтось довго шарудів під партою. Адріан дивився на його руку й не міг придумати наступного запитання.
— А старі списки? — нарешті звернувся він до секретарки. — Перевірте не тільки випуск. Я ж тут роками вчився.
— Перевіримо й інші роки.
— Я можу почекати.
— Сьогодні не встигнемо, частину треба підняти з архіву. Ми повідомимо Ані.
Повертаючись із канцелярії, він ніс сумку за коротку ручку. Ремінь волочився по підлозі; Ана підняла його й подала, перш ніж вони вийшли на сходи.
— Куди тепер? — запитала вона.
— До тата. У майстерню.
— Уже зачиняються. Я подзвоню, щоб завтра нас прийняли.
Він зупинився.
— Не кажіть, що ми шукаємо людину, якої немає в списках. Просто спитайте Хав’єра Веґу. Добре?
— Добре, Адріане.
Наступного ранку вони зустрілися біля притулку й поїхали в майстерню. Ана не стала розповідати, що їй відповіли телефоном. Біля потрібного двору Адріан сам показав дорогу: повз сміттєві баки, під низькою трубою, тоді ліворуч. Попередив Ану, щоб пригнула голову.
Усередині пахло гарячою оливою та кавою. Хтось під машиною попросив ключ, і Адріан мимоволі повернув до столу. На ньому все лежало інакше.
Лисуватий чоловік у робочій сорочці вийшов до них, витираючи руки.
— Ви дзвонили?
— Так, — відповіла Ана. — Ми про Хав’єра Веґу.
— Я ж сказав, не працював у нас.
— Це мій батько, — втрутився Адріан. — Ви давно тут? Може, спитайте когось старшого.
Чоловік повернувся до автомобіля.
— Пако! Вийди на хвилину.
Старший механік вибрався з-за підйомника. Сиві вуса, одна штанина заправлена в черевик; він кульгав і сердився, що його відволікли.
— Хав’єра Веґу пам’ятаєш?
— Ні. А хто це?
— Він тут усе життя працює, — сказав Адріан. — Там його місце було. І ще один верстак, для мене.
Пако подивився на стос шин, куди він показував.
— Верстак навесні прибрали. А Хав’єра такого не було. Я тут із дев’яносто першого.
— Кран біля мийки тече? Там відро з-під фарби стоїть.
— Тече. Ти вже приходив до нас?
Адріан пройшов повз нього, до шин. На стіні лишилися отвори від кріплень. Тут батько клав йому дрібні деталі, просив розкласти, потім бурчав, що той усе переплутав. Адріан потягнувся до краю верхньої шини. Кілька секунд тримався за неї, поки за спиною Ана знову перепитувала ім’я.
— Може, орендував місце? Приходив на підміну?
— Не знаю такого, — відповів Пако. — І оренди в нас не було.
Коли виходили, механік простягнув Адріанові ганчірку. Долоня почорніла від гуми.
— На, витри. Одяг забрудниш.
Він витер руку й поклав ганчірку на край столу, де батько ніколи не дозволяв її лишати.
Назад до притулку їхали мовчки. Ана запропонувала пообідати, але Адріан попросив зайти до її кабінету: треба показати дещо в телефоні. Вона відчинила двері, підсунула йому стілець.
— Ось, — він знайшов фотографію й простягнув телефон. — Лусія. Ви можете шукати її окремо від мене?
На екрані сестра тримала ложки біля голови. Його сонцезахисні окуляри сповзли їй на ніс.
— Можу передати запит за її даними. Їй дванадцять?
— Так. Вона ще у своїй школі, не в моїй. Запишіть.
Він продиктував повне ім’я, день народження, адресу школи. Коли Ана попросила повторити, терпляче почав спочатку.
— Фотографію можна скопіювати?
— Так. Тільки не видаляйте в мене. І якщо знайдете, скажіть спершу, що я живий. Вона ж не знає, де я.
— Добре. Залиште телефон, я попрошу колегу допомогти перенести знімок.
Адріан поклав його на стіл. До обіду двічі заходив перевірити, чи можна забрати. Ана повернула телефон разом із роздрукованою фотографією. Обличчя було зернисте, надто темне, та він усе одно взяв аркуш із собою.
Відповіді вони чекали до п’ятниці. Адріан щоранку спускався до кабінету; у четвер Ана вже сама вийшла в коридор і похитала головою, перш ніж він запитав. У п’ятницю попросила зайти.
— У школі учениці з такими даними не знайшли. За адресою теж немає відповідного запису. Відомості про батьків перевірили повторно.
— І що?
— Поки нічого, що підтверджувало б вашу сім’ю.
Адріан розгорнув аркуш із фотографією. Посеред Лусіїного чола проходив згин; він розгладив його долонею.
— А це?
— Я бачу фотографію. Але не знаю, де зроблений знімок і хто ця дівчинка за документами.
— У нас на кухні. Я ж казав.
Ана не відвела погляду. Він чекав, щоб вона заперечила, попросила ще якесь ім’я, запропонувала номер, за яким можна подзвонити.
— Тоді хто це? — запитав він тихіше.
Вона не відповіла.
Після розмови Адріан піднявся до своєї кімнати. Сумка досі стояла під ліжком, зібрана ще для школи. Він витяг блокнот, аркуш із даними, сірий пристрій. Телефон поклав поряд із фотографією, щоб порівняти: на екрані сестру було видно краще. Згадав, як хотів видалити знімок за те, що брала його речі без дозволу.
Усі ці дні він знаходив потрібні місця без карти. Знав, де повернути до школи, під якою трубою пригнутися. Учитель сидів перед ним і тер свою родимку. Навіть кран у майстерні ніхто не полагодив. Адріан міг би знову піти до квартири й продиктувати чоловікові, що за якими дверима. Тільки мати від цього не вийшла б із кухні.
Він повернув сірий пристрій дисплеєм до себе. ACTIVE. Пальці опинилися біля кнопки; Адріан перехопив його за краї й поклав на стіл. Про сім смертей ці люди теж нічого не знали. Але тоді він сам бачив, як усе починається спочатку. А тут пам’ятав вісімнадцять років життя, якого, схоже, не було ні в кого, крім нього.
На телефоні погас екран. Адріан натиснув клавішу, повертаючи Лусію, і ще трохи посидів над столом. Унизу покликали вечеряти. Завтра треба буде знову вставати, спускатися до їдальні, говорити з Аною. Удома він міг би зайти в гараж і попросити в батька роботу. Тепер довелося б шукати когось іншого, але з якими документами?
Якщо повернутися більше нікуди — що він робитиме завтра?
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше