Після дев’ятої сорок вісім він ще тричі підводився шукати корабель. На гребені хвилі відкривалося більше води, потім пліт просідав, і Адріан знову сідав навпочіпки, тримаючись за борт, — без жодної користі, тільки голова починала боліти. Він нарешті забрався під навіс.
Відкрутив пляшку, випив і відразу пожалкував: ковтати хотілося ще, а скільки можна, він не знав. В інструкціях напевно про це писали. Марек велів читати інструкції. Тепер Адріан сидів із водою в руках і прикидав, чи вистачить її до вечора. А потім упіймав себе на слові «вечір».
Десята одинадцять.
Зараз у їдальні мали прибирати після сніданку. Міґель, мабуть, сердився б на тих, хто лишив тарілки. Адріан не знав, що роблять курсанти о десятій одинадцять: учора в цей час він ще їхав до порту, а всі його «сьогодні» закінчувалися раніше. Можна було уявити собі обід, вечерю, навіть наступний тиждень, проте до найближчої хвилини він дослухався так, ніби вона могла застати його зненацька.
Нічого не сталося. Він випив іще.
Пакет із речами довелося розв’язувати зубами. Пристрій лишився сухий; напис ACTIVE не змінився. Останнє COMPLETED: 7 він бачив у каюті. Зараз мав би радіти, але його дратувало вже навіть це акуратне англійське слово. Загорнув знахідку у футболку й запхав глибше.
До берега його винесло по обіді. Адріан довго гріб до блідої смуги, втрачав її за хвилями, знаходив знову і щоразу переконував себе, що вона стала ширша. Пліт уперто розвертався боком; зрештою він просто допомагав йому йти туди, куди його й так несло. Коли на піску почали розрізнятися човни й люди, Адріан спробував помахати веслом, мало не випустив його й покинув цю справу.
На мілководді хвиля підштовхнула пліт, і Адріан, який збирався зійти майже гідно, вивалився на коліна. Сумку втримав. Підвівся, потягнув пліт слідом, ще кілька кроків, досить — він опустився на пісок і стягнув із себе жилет. На грудях під застібкою шкіру натерло так, що повітря пекло.
До нього вже йшли.
* * *
Хасан спершу намагався довідатися, чи є хтось іще в морі. Англійською він говорив погано, а Адріан ніяк не міг пояснити, що інші лишилися на кораблі. Хасан показував на пліт і підіймав два пальці. Адріан мотав головою, підіймав один. За третьою спробою обидва замовкли.
— Води, — попросив Адріан.
Хасан озирнувся. На ньому була вицвіла червона футболка, а ніс, схоже, колись ламали. Старший чоловік передав йому пляшку; у старого з-під сивої бороди стирчала завелика нижня губа. Третій, молодий, із довгими руками та дитячим обличчям, уже заглядав під навіс плота.
Адріан пив, поки Хасан не притримав пляшку за дно.
— Мало. Зараз мало.
— Я розумію.
Він не розумів, але відпустив. Йому допомогли встати й відвели до човна. Там була тінь, під бортом можна було сидіти, і ніхто не змушував його негайно говорити. Старий повернувся до сітки; молодший приніс жилет і поклав поруч. Адріан подякував так запізно, що той уже не почув.
Слово «пірати» вони впізнали. Після нього запитання посипалися знову: великий корабель? Коли? Є рана? Адріан відповідав, намагався показати, звідки приплив, та не був певен навіть у напрямку.
Зате він знав мамин номер.
Люди ж. Біля них є дім, у них є телефони. Він тут сидить і розводить руками, а міг уже говорити з мамою. Сказав «phone», показав на Хасанову кишеню, з якої визирав чорний край апарата. Той дістав його.
— Іспанія, — пояснив Адріан. — Мама в Іспанії. Треба код.
Хасан простягнув телефон.
Мобільний був жирний на дотик, кнопка виклику майже стерлася. Адріан затиснув його між долонями, відвернувся до човна, щоб не розплакатися. Ще хвилина, і він почує її голос; вона запитає, чи він їв, чи взяв чисту футболку, а він скаже, що так, усе взяв, тільки в нього невелика проблема. Невелика проблема! Він усміхнувся і з цією дурною усмішкою набрав номер.
— Слухаю?
— Мамо, це я.
— Хто?
Він примружився. Мабуть, зв’язок.
— Адріан. Покличте Елену, будь ласка.
— Ви не туди потрапили.
— Елену Веґу.
— Немає тут Елени.
Жінка від’єдналася, а він усе ще тримав телефон біля вуха. Тоді швидко передивився цифри, стер номер, набрав заново. Хасан нахилився через його плече, перевірив код країни й кивнув: правильно. Дев’ять цифр після коду Адріан перечитав ще раз. Цим номером він користувався роками.
— Послухайте, — сказала та сама жінка, — ви щойно дзвонили.
— Знаю. Пробачте. Я з іншої країни, тут, може… Це ваш особистий телефон?
— Мій.
— Давно?
— Що ви хочете?
За її спиною щось дзенькнуло, й Адріан устиг уявити кухню вдома, ложку на краю чашки. Потім жінка гукнула комусь незнайоме ім’я. Не татові. Вона говорила звичайною іспанською, перебувала серед своїх речей, у себе, а він вимагав покликати до слухавки його матір.
— Ви точно не знаєте Елену Веґу? — запитав він.
— Точно. Запишіть собі правильний номер.
Адріан подякував. За що — він би не пояснив.
Батьків номер не існував — так сказав записаний голос. Адріан витягнув свій телефон, відкрив контакти й порівняв обидва записи з набраними. Помилок не знайшов. За дві доби можна загубити телефон, розбити, але мама тоді взяла б татовий. Він спробував пояснити це Хасанові, заплутався в англійських словах і врешті показав на апарат:
— Не з’єднує як треба. Можна звідкись іще?
Хасан забрав телефон. Адріан уже зібрався просити його повернути, та рибалка набрав когось сам, поговорив, а тоді показав уздовж берега.
— Омар. Там.
— У нього телефон?
— Є. І англійська.
Поки Хасан закінчував із сіткою, Адріан ще раз перевірив телефон. Мережі не було.
Омарові Адріан розповів усе за один раз і так швидко, що той устиг записати лише назву судна. Це був повнуватий чоловік в окулярах із товстими скельцями; одне око за ними здавалося значно більшим за друге. Він торгував телефонними картками, рахував решту, відповідав покупцям і при цьому примудрявся слухати. Коли Адріан замовк, Омар підсунув йому папір.
— Назву компанії теж. Я подзвоню людині, яка працює в порту. А ти сядь. Мені незручно, коли над головою стоять.
Наступну годину Адріан то сідав, то схоплювався. Коли нарешті вдалося зв’язатися з компанією, довелося повторити назву судна, назвати капітана, пояснити, що він на березі, і ще раз — так, на березі, сам. Ендрю Гейса знали. Про напад уже мали повідомлення.
Адріан узяв слухавку зручніше. Поки вони шукали його ім’я, він пригадав голос Томаса вранці, захотів запитати про нього, але не знав, чи варто перебивати. Там і так було чутно, як між собою розмовляють двоє.
— Веґа? — перепитали нарешті.
— V-E-G-A. Адріан.
— У списку такого немає.
— А дата на ньому яка? Я тільки вчора піднявся на борт. Курсант. Марек Новак перевіряв мій паспорт, у нього я був.
— Ми з’ясуємо.
— Так у вас старий список, мабуть. Я шістнадцятого приїхав, після четвертої. Подивіться за шістнадцяте.
Його попросили передати слухавку Омарові.
Старий список. Адріан відсунув стілець, аби дати пройти покупцеві, і вперше за весь день відчув голод. Документи десь є. Із батьками теж розберуться.
До Босасо його відправили з машиною, що возила товар. Водій, худий літній чоловік із рідкими вусами, сердився на сумку під ногами, потім на Адріана, який ніяк не міг зачинити двері. Адріан дрімав, прокидався на вибоїнах. Йому можна було не знати дороги.
У місті чекали нові запитання, вечеря, яку він пропустив через дзвінок, і Кармен — жінка з консульського відділу в Найробі, що говорила іспанською й назвала його на ім’я ще до того, як він устиг представитися.
— Можете зв’язатися з моїми батьками? — запитав він, щойно вона перевірила, чи добре її чути. — Вони нічого не знають. Мама, мабуть, думає, що я не хочу дзвонити.
— Продиктуйте номери. Потім мені знадобляться ваші дані.
Він диктував, випереджав її запитання, перепрошував і починав знову. Сімнадцяте серпня тисяча дев’ятсот дев’яносто другого, Валенсія, батько Хав’єр Веґа, мати Елена Веґа; паспорт на судні, номер паспорта він не пам’ятає, зате може дати домашню адресу. Кармен записувала, часом просила повторити. На третій раз він не втримався:
— Що не так? Ви ж усе чуєте.
— Я звіряю те, що мені передали, з вашими словами.
— То питайте в мене. Я тут.
Вона помовчала, тоді попросила номер квартири. Адріан сказав. Іще запитала, чи потрібен лікар. Ні, не потрібен. Так, він упевнений. Лише обгорів, і хочеться помитися, а решта… Він уже відкрив рота, щоб розповісти про груди, які пробиває куля, та проковтнув слова й почав запевняти, що почувається чудово.
Кармен пояснила, де він сьогодні ночуватиме й куди прийти завтра. Про повернення додому домовлятимуться, коли підтвердять особу. Скільки це триватиме, вона поки не знала.
* * *
Вимитися вдалося з відра. Адріан лив воду на себе кухлем, стоячи над маленьким стоком, і слухав, як у сусідній кімнаті пересувають стілець. Коли вода скінчилася, він ще трохи постояв, відтискаючи волосся. Вже ніхто нікуди його не кликав.
Чиста футболка була в пакеті, штани позичили. Їжу теж принесли, але Адріан спочатку розклав речі на ліжку й заходився сушити блокнот. Папір уже пішов хвилями й не розгладжувався. В одній із кишень набралося піску. Він витрусив його, оглянув комбінезон зі спини й раптом почав сміятися: на сідниці в нього лишився темний мокрий відбиток. У цьому він сидів в Омара, їхав у машині, стояв посеред контори, пояснюючи, що вже повнолітній і має паспорт.
Сміх швидко скінчився. Адріан повісив комбінезон виворотом назовні.
Під час вечері він думав про маму вже спокійніше. Вона, звичайно, сердитиметься за те, що він не подзвонив раніше. Скаже: знайшов, чим зайнятися в день народження. Потім заплаче, і буде гірше, ніж якби сердилася. Йому б устигнути розповісти так, щоб вона не встигла уявити зайвого: напали, він утік, тепер усе добре. Про решту — ні.
Він дістав телефон. На фотографії Лусія тримала біля голови дві ложки, а його сонячні окуляри з’їхали їй на ніс. Вона просила перезняти, та він відмовився: гарна вийшла. Він збільшив зображення й одразу повернув до звичайного розміру: розпливалося.
Пристрій показував ACTIVE. Сім завершених, а це триває. Він поставив телефон на підлогу біля ліжка, сірий прилад залишив у сумці й ліг так, щоб бачити двері. Досі перше, що він чув після смерті, було Томасове привітання. Тепер треба було просто заснути — він усе життя так робив, нічого тут складного, — а він лежав і вигадував, як перевірити, що не помре уві сні.
Заснув, не помітивши.
Вранці довго лежав із розплющеними очима. За дверима говорили двоє, хтось засміявся. Адріан потягнувся до телефона, увімкнув екран: 18.08.2010.
Він потер очі, перевірив дату ще раз, потім пристрій. Повернув його до сумки. Футболка за ніч скрутилася під спиною, і, встаючи, він витягнув її з-під себе, розправив. Треба було йти туди, куди веліла Кармен.
У конторі його пустили за комп’ютер. Адріан знайшов шкільний сайт, переписав номер, за яким Кармен могла б зателефонувати, а тоді відкрив карту Валенсії й непомітно для себе засидівся.
Усе стояло на місці. Вулиця, якою вони з батьком їхали до майстерні; поворот, де завжди доводилося чекати; його школа й сусідні будинки. Він пересував карту, повертався, збільшував. Хотів побачити вікна своєї кімнати, але тут були лише плями дахів. От у цьому будинку він жив. Міг би не знайти його, якби карта була неправильна. Знайшов же.
Імен батьків виявилося багато, тільки самих батьків серед них не було. Мати ніколи не захоплювалася інтернетом, тато взагалі просив його вмикати комп’ютер, тож чого він чекав? З колишньою дівчиною мало бути легше. Адріан набрав її ім’я, додав Мадрид, переглянув кілька сторінок і зупинився перед вікном входу. Пароль не згадав. Він пробував один, інший, і під кінець уже більше дратувався на себе, ніж на пошук: удома все відкривалося саме.
Коли покликали до телефону, на екрані знову був дах його будинку.
— Добрий день, Адріане. Ви відпочили?
— Так. Я знайшов номер школи. Записати?
— Зараз запишу. Спочатку хочу уточнити кілька речей.
Кармен попросила ще раз дату народження, місце, імена батьків. Адріан відповів; коли вона перейшла до адреси, він запитав, чи не загубила вчорашні записи.
— Вони переді мною.
— Тоді навіщо?
— За ними не вдалося підтвердити вашу особу. Я хочу переконатися, що ми ніде не помилилися.
Він притулився стегном до столу. Досі їм просто бракувало паперів із корабля. Тепер вона говорила так, ніби він сам приніс їй неправильні.
— І де помилилися?
— Поки не знаю. Судно підтверджене, компанія також, капітан справді Ендрю Гейс. Ваші відомості перевіряємо окремо. Назвіть, будь ласка, адресу.
Адріан назвав, і цього разу Кармен повторювала за ним кожну частину. Потім замовкла, даючи йому час виправити. Він уже хотів виправити хоча б щось — було б пояснення, можна було б усміхнутися, навіть вибачитись, — але все було правильно.
— Запишіть школу, — сказав він. — Ось номер.
Він почав диктувати, і з цього вже не міг спинитися: клас, прізвища вчителів, батькова майстерня, де вона міститься, куди заходити з двору; сестра Лусія, їй дванадцять, можна спитати в неї. Тільки нехай одразу скажуть, що він живий. Вона маленька ще. Він ніколи не казав такого при ній — образилася б.
— Сестру я записала, — сказала Кармен. — Прізвище те саме?
— Так.
— Добре. Ще хтось із дорослих?
Він назвав сусіда, його дружину, а тоді згадав колишнього класного керівника. Той напевно пам’ятав: перед випуском вони сварилися через практику, й Адріан збирався колись прийти до нього у формі, просто привітатися, подивитися, що скаже.
Тепер вистачило б, аби впізнав.
— Відправте мене до Валенсії, — попросив він. — Можете дати когось зі мною. Я приведу вас додому, мама відчинить. Або в майстерню. Навіщо шукати в паперах, якщо можна запитати людей?
— Щоб оформити повернення, нам і потрібно встановити вашу особу.
— Так я ж не кажу, щоб без перевірки! Перевірте там.
Кармен дала йому договорити, записала ще два імені й сказала, коли телефонуватиме знову. Адріан слухав, водячи нігтем по вм’ятині на краю стола. Дістався кінця й повернувся назад.
* * *
Увечері він вирішив усе записати. Не для них — для себе, щоб не перескакувати, коли знову питатимуть, і не забути чогось потрібного. Почав із дати народження. Дійшов до батьків, згадав, як мама вчила його писати прізвище: не поспішай, тут у тебе виходить інша літера. Тепер він міг написати його, не дивлячись. У цьому й була вся дурість.
Поруч лежав сірий пристрій. Адріан витягнув його, коли шукав ручку, і вже кілька разів ловив себе на тому, що дивиться туди замість аркуша. Усередині мав лишитися запис. «Перевірка. Адріан Веґа. Шістнадцяте серпня дві тисячі десятого року». Він пам’ятав, що говорив англійською, хоч тепер слова пригадувалися іспанською. «Останній день у сімнадцять років». І ще: якщо слухає це в сорок, сподівається, що не працює в татовому гаражі.
Адріан відкинувся на спинку стільця. Від того вечора минуло дві доби. Можна порахувати на пальцях. Хлопець, який записував свій голос, ще встигав нудьгувати, соромився сорочки й думав, що жарт про гараж варто зберегти на двадцять років. Вдома на нього чекали. Це не треба було перевіряти чи записувати; додому можна було подзвонити, привезти Лусії якусь дурницю й відразу забути, скільки вона коштувала.
Він узяв пристрій обома руками, затиснув між долонями. Маленька кнопка була зовсім поряд, проте Адріан не знав, як увімкнути запис, не зробивши знову того, що сталося першого разу. Тоді теж здавалося: звичайний диктофон. Він поставив його на стіл.
Припустімо, справа в ньому. Припустімо, після семи повернень щось змінилося. Що саме? Батьків телефон? Список? Дата народження?
Адріан перекреслив недописаний рядок і почав нижче, розбірливіше. На такі запитання він не мав відповіді. А Кармен потрібні були імена.
До наступного дзвінка він приготував повний аркуш. Підкреслив школу, біля двох номерів поставив знаки питання, щоб чесно попередити: можуть бути старі. Він сподівався, що Кармен теж щось знайшла, але вона одразу сказала:
— Поки не можу повідомити добрих новин.
Він притиснув папір до стола.
— Повторна перевірка не дала запису про народження, який відповідав би вашим даним.
— Моїм?
— Адріан Веґа. Сімнадцяте серпня тисяча дев’ятсот дев’яносто другого. Валенсія.
— Я там народився.
— Я вас чую.
— Ні, ви кажете, що ні.
— Я кажу, що ми поки не знайшли відповідного запису. Ми продовжуємо перевірку.
Він не відповідав, і Кармен теж замовкла. Навіщо тепер називати фізкультурника, якщо вони не могли знайти навіть його народження?
— А мама? Ви з нею говорили?
— Ні, Адріане. З вашими батьками поки не вдалося зв’язатися.
Він дочекався, чи вона додасть щось іще. Не додала.
Імена все ж продиктував. Одне за одним, даючи їй записати, перевіряючи складні прізвища. Наприкінці запитав, що саме має зробити, аби його відпустили до Іспанії. Кармен пояснила, які відомості ще можуть знадобитися, й попросила залишатися там, де він є. Цього разу Адріан не сперечався.
У кімнаті він сів на ліжко й розгорнув аркуш. Угорі була домашня адреса. Вулиця існувала, будинок теж. Він сам бачив.
До Валенсії треба було дістатися. Як завгодно, скільки б це не тривало. Адріан обвів адресу, поклав ручку й ще трохи посидів, уявляючи, як піднімається своїми сходами. На останньому повороті він завжди діставав ключі заздалегідь.
Тепер ключів не було. Подзвонить.