Розділ 1

Сумка вдарила Адріана по коліну саме тоді, коли мати запитала, чи йому зручно говорити.

— Так, — сказав він, затиснувши телефон плечем.

Перед ним здіймався борт. Чорна фарба, руді патьоки, далеко вгорі — чоловік у касці. Адріан знайшов очима трап і переклав сумку в другу руку. Долоня була червона від ременя.

— Ти вже на кораблі?

— Майже.

— А поїв?

Повз нього прокотився навантажувач. Адріан відступив, притискаючи до живота теку з документами.

— Тут годують, мамо. Це справжня робота.

Він глянув на годинник. Чотири двадцять. У листі від компанії було написано прибути до п’ятої.

Мати щось сказала комусь поруч, і в слухавці зашурхотіло.

— Завтра не забудь подзвонити. Ми з татом будемо вдома після восьмої. Адріане, ти чуєш?

— Я пам’ятаю, коли в мене день народження.

Біля трапа чекали двоє моряків із чорними пакетами. Один курив, дивлячись кудись крізь Адріана.

— Дай його мені! — пролунав у слухавці голос Лусії. — Ти купиш подарунок?

— Я ще нікуди не приїхав.

— Ти вже не вдома. Отже, приїхав.

— Щось знайду.

— Тільки не магніт. І не з Іспанії.

— І завтра ти станеш старим, — додала вона.

Чоловік угорі випростався й показав на трап. Адріан кивнув йому так, наче саме збирався підніматися.

— Дванадцятирічних зараз не чую. Поганий зв’язок.

— Я все скажу мамі.

— Передай їй, що подзвоню.

Він дочекався короткого «бувай» і сховав телефон. Потім потер долоню об штани, підняв сумку й ступив на трап. Посередині довелося зупинитися: сумка зачепилася за стійку, а він ніяк не міг вивернути її, не випустивши поруччя. Чоловік нагорі мовчки дивився.

Зблизька він виявився нижчим за Адріана, але його передпліччя ледве вміщалися в закочених рукавах.

— Веґа?

Адріан простягнув документи.

— Марек Новак. Старший помічник.

Марек розгорнув паспорт і звірив прізвище зі списком.

На фото його карі очі вийшли майже чорними. Адріан тоді зачесався й позичив батькову сорочку; тепер, поки Марек переводив погляд із паспорта на нього, пошкодував, що не вдягнув її й сьогодні.

— Сімнадцять?

— До завтра.

— Тоді постарайся не померти до сніданку.

Адріан усміхнувся із запізненням. У дорозі він повторював англійські назви обладнання; до такого не готувався.

Марек повернув документи й підсунув ногою пластмасовий ящик.

— Сумку занесеш у каюту. Перевдягнешся. Це віднесеш до комори на головній палубі. Десять хвилин.

Адріан знову глянув на годинник.

— Я приїхав раніше.

Марек теж глянув на його зап’ясток.

— Отже, встигнеш.

У каюті вмістилися ліжко, шафа й стіл. Адріан поклав сумку на матрац. Мати сховала зверху чистий рушник, хоча він тричі казав, що рушники видають. Під ним лежав комбінезон. Кривувата нашивка VEGA, яку вони з Лусією пришивали по черзі, трималася міцно.

Він уліз у комбінезон і застебнув блискавку. Щоб вистачило на його довгі ноги, довелося брати більший розмір; тепер на худих боках звисала зайва тканина. Адріан заправив футболку, розправив нашивку й вирішив, що так зійде.

За дев’ять хвилин він стояв у коридорі з ящиком біля ніг.

* * *

Після других сходів Адріан збився з ліку поворотів. Усі двері були однакового кольору, а Марек і не думав сповільнюватися.

— Де зараз шлюпка? — запитав він раптом.

Адріан показав угору. Марек похитав головою.

— Звідси як підеш?

Він озирнувся. Зелена стрілка над дверима вела в протилежний бік від того, який він збирався назвати.

— Через зовнішній вихід. І вгору.

— Відчини.

Двері пішли важко. Адріан уперся плечем, переступив високий поріг і відразу відчув гаряче повітря. Праворуч були сходи, над ними — помаранчева шлюпка. Він запам’ятав вм’ятину на поруччі біля першої сходинки.

— Місце збору дивишся в каюті. На тривогу йдеш туди, куди призначено, а не куди всі побігли. Читав?

— Ще ні.

— Прочитаєш.

На містку Марек показав, де лишати журнал, і притримав Адріана за лікоть, коли той з ящиком надто близько підійшов до пульта. За широкими вікнами стирчали крани; між кришками вантажних трюмів ходили люди, маленькі й повільні з цієї висоти.

Адріан спитав про вантаж, потім про швидкість. Марек відповів на обидва запитання, але на третьому зупинив його:

— Веґа. Спершу вивчи, де твоя каюта.

Біля спуску до машинного відділення їх наздогнав худий чоловік із ганчіркою в руці. На рукаві його комбінезона темнів свіжий мазок мастила. Він зупинився біля дверей, прислухався й торкнувся пальцями металевої обшивки.

Адріан теж простягнув руку.

— Якщо хочеш дожити до кінця рейсу, — сказав чоловік, — спочатку питай, а потім чіпай.

Він усміхнувся й показав, де можна взятися за ручку.

— Юсуф. Механік.

— Адріан. Я просто… Воно вібрує.

— Тут усе вібрує. Згодом навчишся чути, коли не так.

Знизу тягнуло нагрітим металом і оливою. Адріан підняв голову: цей запах він знав — тільки в батьковому гаражі до нього домішувалися гума й дешева кава.

— Батько так само слухає двигуни. Навіть радіо вимикає.

— Механік?

— Автомеханік. У Валенсії. Я йому допомагав.

— Тоді принаймні знаєш, яким кінцем тримати гайковий ключ, — сказав Марек.

Адріан глянув на Юсуфа, не розуміючи, чи це похвала чи знущання. Той ледь усміхнувся. Марек уже повернувся до сходів.

— Ящик підбери.

У коморі Адріан поставив його на полицю, попередньо відсунувши котушку шнура. Марек одразу посунув котушку назад.

— Усе має бути закріплено. Завжди.

Тепер Адріан помітив ремені вздовж полиці. Він просунув один через ручку ящика й затягнув. Марек смикнув його, перевіряючи.

— Після вечері повернешся. Розкладеш спорядження за списком. Рід покаже.

Другий курсант, Томас Рід, знайшовся біля житлового блоку. Сидів навпочіпки, намагаючись стягнути з підошви черевика жовту фарбу. Поряд стояла відкрита банка.