Розділ 5.1: Спокій хижака

Вони думають, що це все через лють. Вони дивляться на мої списки, на зупинені серця у заблокованих будинках, на перелякані обличчя поліцейських і шукають у цьому кривавому жасі спалахи сліпої, тваринної ненависті. Дурні. Вони нічого не розуміють.

​Чи приносить мені задоволення ця помста? Ні. Це не радість і не тріумф. Це просто холодна, гігієнічна необхідність. Як хірург, який не відчуває емоцій, вирізаючи стару, випещену роками ракову пухлину. Коли черговий академічний слимак падає на підлогу під звуки власного розбитого розуму, я не відчуваю полегшення. Я відчуваю лише порожнечу. Ту саму абсолютну, густу порожнечу, якою вони заповнили моє дитинство.

​Я часто згадую роки, коли ріс без матері, затиснутий у лещата системи, яку ці професори створили заради власних амбіцій. Мій батько... людина, яка дала мені життя і водночас перетворила його на витончене катування. Після закриття лабораторії у 95-му він не віддав мене до дитячого будинку і не вигнав на мороз. Залишив мене у своєму холодному будинку, як стару поламану річ, яку соромно викинути, але й користуватися неможливо. Він ніколи не бив мене і не кричав. Було набагато гірше: він роками вдавався до повного, крижаного ігнорування. Для нього я був живим нагадуванням про його власний науковий злочин — ходячим доказом його гріха, який він щодня зустрічав у коридорі, заварюючи ранкову каву. Він не допомагав мені, не говорив зі мною роками, але й не давав піти, тримаючи в цій тюрмі мовчання.

​Підлітковий вік і юність стали пеклом, де я вчився виживати серед привидів. У школі я був тихим, непомітним хлопцем із порожніми очима, який годинами сидів на задній парті й слухав тишу. Інші підлітки мріяли про дівчат, університети й майбутнє, а я вчився іншому. Я вивчав психоакустику за викинутими батьком чорновими записами, розкладав на частоти людський страх і годинами сидів у підвалах, де звук власного подиху лунав як постріл. Я був самотнім, озлобленим на весь світ вигнанцем, якого ніхто ніколи не обійняв, ніхто не навчив довірі.

​Але тепер... тепер усе змінилося. Чи задоволений я тим, що маю перевагу? О так. Я насолоджуюся кожною хвилиною своєї переваги. Я спостерігаю за ними з темряви — за всіма цими самовпевненими проректорами, академіками й навіть розумними столичними психологами, які раптом уявили, що можуть мене переграти. Вони смішні у своїй паніці. Я розумніший за них, бо мій розум загартований тим болем, який вони намагалися в мені вбити. Я досвідченіший, бо вивчав їхнє лицемірство зсередини, поки вони будували свої кар'єри.

​Я — неуловимий привид цього міста. Вони б'ються об стіни власних закритих кабінетів, шукають логіку там, де є лише музика, і навіть не підозрюють, що грають за моїми нотами. Час останнього акорду наближається, і ніхто з них не зможить зупинити те, що вони самі ж колись запустили.