Розділ 4.2: Музика зруйнованих спогадів

Вони думають, що це все почалося з їхніх касет і тихих убивць. Дурні. Вони навіть не пам’ятають облич тих, кого знищили першими. А я пам’ятаю. Я ношу цей біль під шкірою з того самого дня, коли мені було всього шість років, зачиненому в холодному передбаннику підземної лабораторії.

​Я досі чую звуки звідти. Не просто шум, а ту саму методичну, вбивчу механіку тортур. Лабораторія була їхнім храмом цинізму. Я бачив через щілину у дверях, як людей саджали на металеві стільці, пристібаючи ременями, щоб вони не могли навіть ворухнутися, доки низькочастотні динаміки випалювали їм мізок. Я бачив, як стиралася людська сутність: спочатку жертви плакали, благали про пощаду, зривали голоси до кривавого кашлю, а потім наступав перелом. Їхні очі ставали порожніми, склоподібними, вони починали сміятися або просто дивитися в одну точку, бо їхня психіка розсипалася на кристалічні уламки під дією звукових хвиль. Разом із ними ламався і я. Маленький хлопчик, який сидів у темряві й затуляв вуха долонями, вдивляючись у цей жах.

​І якщо ви хочете знати, звідки взявся цей жах, запитайте мене про мого батька. Того самого чоловіка у білому халаті, чия кров тече в моїх жилах і чиє ім'я я носив у своєму дитячому свідоцтві про народження, поки воно не перетворилося на попіл.інВін не народився з ніжками диявола чи маніакальним блиском в очах. Він був найкращим науковцем кафедри, блискучим доктором наук, якого поважали у місті за стриманість і гострий інтелект. Але саме в цьому інтелекті й крилася найбільша гниль. Його перетворила на монстра абсолютна, сліпа одержимість ідеєю влади над людською свідомістю. Коли країна шматувалася на частини, а старі ідеали руйнувалися, він та його колеги вирішили, що наука дає їм право стати богами. Для нього лабораторія була вівтарем, а люди — не більше ніж цифрами на папері.

​А як так вийшло, що він обрав мою матір — бідолашну, беззахисну студентку з бідної провінційної родини, яка приїхала до університету за мрією? Вона була ідеальною здобиччю. У неї не було впливових батьків, заступників чи грошей, щоб захистити себе у цьому корумпованому академічному болоті. Спочатку вона просто довірилася йому як викладачу, шукаючи наставництва у складні часи. Але для нього вона стала лише ідеальним живим матеріалом для найжорстокіших експериментів із підкорення волі.

​Він обрав її для зґвалтування не просто через тваринну похоть — хоча цинізм цих людей не мав меж, — а тому, що хотів остаточно знищити в ній будь-яку особистість, перетворити на покірну маріонетку, яка належатиме йому тілом і розумом.інВін катував її звуком, ламав її під час нічних змін у підвалі, спостерігаючи за реакцією її нервової системи з холодною, науковою цікавістю садиста, який прикривається великими цілями.інВін не відчував докорів сумління, бо переконав себе, що робить це заради вищого еволюційного стрибка. Коли вона завагітніла від нього внаслідок цього систематичного насильства, він навіть не здригнувся — для нього я був лише побічним продуктом лабораторного циклу, ще одним об'єктом для спостереження.інВін знищив її розум, зламав її життя, а потім просто викреслив з пам'яті, коли вона стала непридатною для подальших тестів.

​Коли вона зламалася остаточно, вони просто позбулися її, залишивши мені лише сиротинець, глухі кути вулиць і дитячий крик, який ніхто не хотів чути. Мені ніхто не допоміг. Я виріс жорстоким, бо іншого світу цей університетський розплідник мені не залишив. Я вивчив кожну ноту їхньої брехні, кожну частоту їхньої пихатої вченості.І тепер я граю їм їхню власну мелодію.

​На що я очікую після помсти? Мені не потрібні вибачення чи гроші. Коли останній із цієї проклятої ради зробить свій фінальний подих під звук метронома, у цьому світі просто запанує довгоочікувана, кришталева тиша. Така ж тиша, у якій тридцять років тому згасла моя мати.

​Але чому у моєму списку Марта? Вони думають, що вона просто випадковий гість, столична психологиня, яка приїхала рятувати місто. О ні. Наші долі перетиналися набагато раніше, ніж вона думає.

​Я добре пам'ятаю той день. Мені було десять, я пробрався до старого корпусу, шукаючи хоч якісь сліди мами. Тоді сюди на відкриту студентську конференцію приїхала вона — молода, блискуча висхідна зірка психології, самовпевнена й недоторканна у своєму дорогому костюмі. Я зловив її біля виходу з аудиторії, коли вона пила каву. Я хапав її за рукав, заглядаючи в очі, і з останніх сил намагався розповісти все: про підвал, про людей, яких катують звуком, про страшні експерименти за зачиненими дверима. Я благав її про допомогу, просив повірити дитині.

​А вона... вона лише знизала плечима, покровительки й фальшиво всміхнулася моїм дитячим сльозам, а потім поблажливо поплескала мене по голові. Вона списала все на буйну дитячу уяву, кинувши комусь із колег із цинічною легкістю, що хлопчисько просто вигадує небилиці від самотності й нудьги. Вона відвернулася і пішла будувати свою велику столичну кар'єру, залишивши мене наодинці з моїм пеклом. Тепер вона прийшла сюди шукати монстра, не розуміючи одного: цей монстр виріс прямо в її тіні, вигодуваний її тодішньою байдужістю. Що ж, Марто, послухаймо цей фінальний акорд разом. Час прийшов.