4.1 Обшук будинку Громова

​Поки тіло Громова ще не охололо на холодній підлозі, а касета продовжувала монотонно шипіти в порожньому кутку, Коваль та Марта взялися за ретельний обшук будинку. Якщо другий номер залишив по собі цей світ, він мав залишити підказки про те, хто спрямовує його руку.

​Коваль відчинив старий дерев’яний сейф, прихований за картиною у кабінеті декана. Всередині, серед пачок пожовклих грошей минулих десятиліть і нотаріальних паперів, лежала металева коробка з маркуванням «ЛК-1995». Усередині не було ані золота, ані коштовностей — лише стос потертих аудіокасет та кілька пачок поляроїдних знімків.

​Марта обережно витягла першу фотографію і відсахнулася, відчуваючи, як у грудях холоне кров.

​— Юрію, подивись на це... Це ж не просто архівні знімки. Це документи психологічних експериментів.

​На знімках була зображена та сама звукова камера в підвалі університету. Молода Олена Зільченко сиділа пристебнута ременями до металевого стільця посеред кімнати, стіни якої були обвішані дивними звуковими панелями та коливальними приладами. Інші фотографії фіксували етапи жорстокого психологічного тиску: розширені від жаху зіниці дівчини, крик, що зривався з її зблідлих губ, і нависаючі над нею тіні людей у білих халатах. Члени університетської ради не просто приховували її зникнення — вони проводили над нею таємні закриті дослідження щодо випалювання пам'яті за допомогою низькочастотних імпульсів.

На дні іншої коробки знайшовся зовсім інший артефакт — запечатана сургучем скляна банка, у якій у формаліні плавав маленький шматочок людської тканини з наклеєним папірцем і датою: «Зразок №4. Тест слухової стійкості. Зберегти для звіту ректору». Члени університетської ради не просто приховували злочин; вони колекціонували докази власних знущань, ставлячись до людського життя як до лабораторного матеріалу.

​Марта тим часом зазирнула до шухляди письмового столу, де натрапила на особистий щоденник Громова. Розгорнувши його на пожовклих сторінках, вона ледь стримала крик відчаю, вдивляючись у почерк, повний холодної філософської насолоди:

​«Сьогодні Олена плакала вже третю годину поспіль. Її мозок чудово реагує на частоту 40 герц. Ректор каже, що це занадто жорстоко, але я вважаю це вищою стадією еволюції науки — зламати індивіда до того, як він почне сумніватися у системі. Якщо людина зламалася від звуку, значить, вона ніколи й не була повноцінною людиною».

​Ці рядки оголювали найглибші, найтемніші тенета людського цинізму: професори не відчували докорів сумління чи страху. Вони щиро вірили у власну безкарність, виправдовуючи садизм «інтересами науки». Поруч із щоденником лежав звіт комісії за 1995 рік, де рукою Селезня було виведено: «Об'єкт ліквідовано через непридатність до подальших тестів. Провину списати на самовільне зникнення».

​Коваль дістав із коробки блокнот із затертою шкіряною обкладинкою та розгорнув його на останніх сторінках. Почерк належав Громову, але останні записи були зроблені вже іншим, чимось скаліченим, тремтячим почерком останніх тижнів.

​— Тут записи всіх причетних, — повільно промовив слідчий, вдивляючись у списки прізвищ із позначками навпроти кожної. — Селезень, Громов, теперішній проректор університету, колишній ректор... Усі члени тодішньої комісії. Громов нещодавно вів листування з кимось. Чи то сам із собою, чи то отримував погрози.

​Марта перехопила блокнот, вивчаючи записи на полях, і раптом затримала погляд на крихітній ремасці, виведеній на зворотному боці аркуша з розкладом занять:

​«Він називає себе не по імені. У записах і на касетах звучить лише одне слово — „Резонанс“. Але в останньому листі він залишив підпис, який перекреслює все: син людини, чию смерть ви назвали „нещасним випадком на практиці“ у листопаді 95-го. Він знає про нас усе. Він був там тоді, маленьким хлопчиком за дверима лабораторії».

​У кімнаті знову різко впала температура, ніби вікно саме відчинилося назустріч осінньому холоду. Імена вбивці на папері не було, але тепер вони знали головне: це була не просто помста за Олену Зільченко. Це була кровна розплата людини, чиє життя зламали тридцять років тому у тому ж самому підвалі.

​Марта тим часом занурилася у свої темні роздуми, тихо ступаючи по підлозі в глибині кабінету, аж раптом одна стара полівниця під її ногою ледь помітно прогнулася, видавши глухе скрипіння. Вона завмерла, прислухаючись, а потім присіла на коліна, думаючи: невже там щось є, якесь потаємне сховище? Підчепивши дощечку краєм кишенькового ножа, вона витягла звідти пожовклий вицвілий блокнот у палітурці з грубої шкіри. Відкривши його на випадковій сторінці, вона відчула, як холоне кров.

​— Юрію, подивись на це... — її голос ледь тремтів. — Олена була не першою. Тут списки. Десятки імен і дат, починаючи з початку дев'яностих. Студенти, бідні сироти, люди з провінційних околиць, яких ніхто не шукав. До Олени були інші... такі ж зламані піддослідні, чиї імена просто викреслили з реєстрів.

​Марта швидко перегорнула сторінки, вдивляючись у кривавімітки та позначки про «успішні та неуспішні цикли акустичної адаптації». Але на останній сторінці блокнота, серед професійних термінів, була написана адреса та коротка приписка чужим, сміливим почерком: «Об'єкт №2 вижив. Вона втекла перед закриттям лабораторії. Шукайте жінку на хуторі під лісом, яка змінила ім'я, але досі чує цей бісів метроном».

​Коваль різко випростався, ховаючи блокнот у кишеню.

— Якщо вона жива і переховується всі ці роки, значить, вона знає правду, якої немає в жодних університетських архівах. Її треба знайти до того, як туди дістанеться «Резонанс».

​Хутір зустрів їх занедбаними воротами та густим туманом, що стлювався поміж ялинами. Старий дерев’яний будиночок на краю лісу здавався абсолютно безлюдним, але ледве Коваль торкнувся ручки дверей, як вони прочимися самі. У темному коридорі стояла жінка років п'ятдесяти з пасмом сивого волосся та до болю переляканими, але крижаними очима. Вона тримала в руках важкий мисливський ніж, а її пальці на руці ритмічно вистукували нервовий відлік: тік-так, тік-так.