Розділ 4: Резонанс у темряві

​Слова про те, що другий номер уже слухає свою мелодію, висіли в повітрі підвалу липким туманом. Не гаючи часу, Марта й Коваль залишили сирі університетські архіви та рушили на протилежний бік міста, де серед здичавілих садів тулився занедбаний будинок колишнього декана філософського факультету — Івана Громова.

​По дорозі розслідувачі поспіхом узгоджували план дій. Коваль тримав у пам’яті списки тих, хто підписав справу Олени Зінченко у 1995-му, а Марта аналізувала можливі психологічні тригери. Вони розуміли: якщо вбивця діє за графіком акустичного впливу, Громов уже міг втратити зв’язок із реальністю.

​Коли вони підійшли до будинку, двері виявилися незачиненими. Усередині панувала крижана темрява й абсолютна, майже фізично відчутна тиша, яку розривав лише монотонний звук — тік-так, тік-так. У вітальні, сидячи в старому кріслі-гойдалці перед вимкненим каміном, застиг Іван Громов. Його очі були порожніми, а пальці судомно стискали підлокітники. На тумбочці поруч стояв ще один латунний метроном, висвічений променем кишенькового ліхтарика Коваля.

Наляканий і водночас лютий на власну безпорадність, колишній декан не одразу впізнав гостей. Коли ж Марта обережно торкнулася його плеча, Громов здригнувся, немов від удару струмом, і почав плутано, у лихоманці, виправдовуватися за події тридцятирічної давнини. Його голос зривався на хрип:

​— Ви не розумієте! Тоді був інший час... Ректор казав, що університет позбудеться фінансування, якщо спалахне скандал із тими експериментами. Олена... вона сама зайшла занадто далеко у своїх дослідженнях частот. Ми її не вбивали! Ми просто... заплющили очі й підписали папери, щоб врятувати інститут і власні сім'ї. Хіба це злочин — обрати виживання?

​Його спроби виправдати себе звучали жалюгідно. Громов намагався переконати слідчих — і водночас самого себе, — що тодішнє колективне мовчання було єдиним правильним виходом. Але чи була ця брехня повною правдою? Марта, дивлячись на затьмарений страхом розум старика, чітко розуміла: у його словах ховалася лише зручна напівправда. Вони справді не завдавали дівчині смертельних ударів власними руками, але їхнє боягузливе мовчання стало тим самим спусковим гачком, який дозволив убивці сховати тіло і замести сліди.

Декан замовк...коли Марта обережно торкнулася його плеча, старий здригнувся і почав плутано, лихоманково шепотіти, перекидаючись уламками речень, де реальність перепліталася з маренням:

​— Вони звучать... ви чуєте? Вони не змовкають із 95-го року. Лабораторія була внизу, під водою, на дні старого фонтану... Олена не зникла, ні! Вона просто розсипалася на герци. Вона говорить зі мною стінами... Коли піднімається вітер, її голос пахне озоном і старим папером. Ми підписали не папери, ми підписали її звільнення з тіла! Вони кажуть, що двері зачинено зсередини, але мертві не носять ключів, вони носять частоти...

​Марта нахилилася до нього, зазираючи в його розширені від жаху зіниці, і різко обірвала потік марення:

— Іване Петровичу, отямитеся! Яка вода? Який фонтан? Це психоакустичний вплив, вас навмисно накачують звуковими тригерами. Хто вам це надсилав? Хто змушує вірити у цей містичний маячний кошмар?

​Коваль похмуро дивився на старого, схрестивши руки на грудях, і його голос пролунав холодно й розсудливо:

— Марто, він не контролює себе. Його мозок зламали низькими частотами. Послухай його: він перемішує реальні спогади про підвал факультету з галюцинаціями, які йому нав’язали через касети чи приховані динаміки. Старий намагається захистити себе ефемерними вигадками, тому що правда про те, що вони просто знищили людину через страх перед ректором, є занадто болючою для його залишків совісті.

​— Ні, ви не розумієте! — закричав Громов, хапаючись руками за голову, бо маятник метронома почав прискорювати хід. — Вона стояла там... без обличчя! Вона питала мене, чим пахне мертвий час! Я не вбивав її ... я просто закрив за нею двері на засув! Ми всі замурували її у власних спогадах!

​Його плутаний, лихоманковий монолог обірвався різко, коли в кутку кімнати хрипко клацнув магнітофон, що автоматично ввімкнувся на новий цикл.

Лента в ньому знову почала повільно крутитися, і тишу кімнати розірвало моторошне, спотворене хрипотою та металевим фонуванням спотворення жіночого голосу:

​«...Ти чуєш цей дзенькіт, Іване? Ти зачинив двері, але забув вийняти ключ із середини... Холодно... Тут так само темно, як у твоїй совісті. Ти залишив мене слухати власний крик назавжди... Тік-так, Іване, час вийшов...»

​Марта різко піднялася на ноги, уважно прислухаючись до кожної інтонації запису.

— Це не голос живої людини і навіть не містичний привид, — промовила вона швидко, наче намагаючись перекричати гудіння динаміка. — Це синтезований аудіофрагмент. Голос Олени змонтовано з якихось старих університетських лекцій чи аудіозаписів лабораторних сесій, накладений на низькочастотний генератор хвиль. Хтось ретельно зібрав її інтонації, щоб звести вас з розуму!

​— Це справжній голос! — прошепотів Громов, хапаючись за серце, бо його очі застигли від жаху, коли метроном поруч зробив різкий, оглушливий прискорений удар. — Вона знає все, що я намагався забути...

​Його тіло зсунулося з крісла на холодну підлогу. Подих обірвався раптово, залишивши в кімнаті лише фонове шипіння касети, що продовжувала крутитися в порожнечі. Марта й Коваль перезирнулися: вони знову прийшли занадто пізно, а невидимий убивця встиг завдати чергового удару чужими спогадами.