Архіви університету пахли пліснявою, застояною сирістю та тлінням паперу, який пережив кілька режимів, зміну кількох поколінь ректорів і не одну хвилю сумнівних «планових чисток». У підвальному приміщенні світло мерехтіло від кожного подиху вітру з розбитої кватирки, а лампи розжарювання гули над головою, наче натруджені бджоли, створюючи тривожний фоновий шум.
Марта гортала пожовклі папки справ за осінь 1995 року, шукаючи хоч якийсь слід зниклої студентки, про яку подейкували в місті. Папір кришився під пальцями, залишаючи сірий пил. Навпроти неї за металевим, списаним чорнилом столом сидів Коваль. Він повільно перебирав старі рапорти, заповнені нерозбірливим почерком тодішніх оператравців, чиї обличчя вже давно поросли травою на міському цвинтарі.
— Дивись сюди, — Марта зупинилася на потертій сторінці студентської особової справи, затиснутій металевою скріпкою, що вже вкрилася іржею. — Олена Зільченко. Двадцять один рік. Та сама аспірантка, яка працювала з професором Селезнем над закритими проєктами з психоакустики та впливу низькочастотних коливань на підсвідомість. Вона зникла наприкінці листопада 1995-го, якраз коли в країні зарплату видавали талонами, а міліція розслідувала лише відкриті вбивства на ринках. І знаєш, хто підписував первинний звіт про закриття справи через «відсутність складу злочину та ознак насильницького зникнення»? Ректор університету та сам Селезень. Вони подали це як «добровільний виїзд за кордон до приватних осіб», хоча її внутрішній і закордонний паспорти лежали в дерев’яній скриньці в гуртожитку.
Коваль узяв пожовклий аркуш, пильно вдивляючись у вицвіле чорно-біле фото молодої дівчини з пронизливими, трохи переляканими очима.
— Усе сходиться на системній круговій поруці, — промовив він, протираючи втомлені очі пальцями. — Тоді був дикий час: інститути виживали як могли, лабораторії продавали під склади, а ректори володіли більшою владою у своїх містечках, ніж міністри в столиці. Зникнення бідної дівчини з райцентру нікого не хвилювало. Але дивись, що я знайшов у рапортах того часу, і ось тут починається перший глухий кут.
Юрій розгорнув інший аркуш, заповнений вицвілим синім чорнилом.
— Що там? — Марта нахилилася ближче, вдивляючись у рядки.
— Офіційний свідок, який нібито бачив Олену на вокзалі о шостій ранку в день зникнення — вантажник із товарної станції. Він підтвердив слідчому, що вона сіла на поїзд до столиці. Але в тому ж архіві, у сусідній папці з транспортної міліції за той самий день, є довідка про повну зупинку пасажирського сполучення через аварію на коліях за п'ятдесят кілометрів від міста. Поїзд фізично не міг прибути. Тобто вантажник брехав або свідчення були підписані заднім числом під тиском деканату. І це наш перший глухий кут: офіційна версія розсипається на шматки при зіставленні простих дат, але доказів фальсифікації немає — строк давності поховав усі можливі експертизи.
Марта задумливо крутила в пальцях той самий різьблений дерев’яний дзвіночок без язичка, знайдений у кишені Селезня. Металевий холод від артефакту наче передавався їй у кров.
— А от і другий тупик, — тихо сказала вона, торкаючись рельєфних ліній лабіринту на дереві. — Якщо ми припускаємо, що Селезень і університетська рада приховали вбивство чи нещасний випадок у лабораторії, то чому за тридцять років ніхто з них не проговорився? Психологія злочину говорить про те, що колективна таємниця такого рівня розколюється максимум за п'ять-сім років. Люди починають пити, каятися перед смертю, боятися власній тіні. А вони жили спокійно. Селезень будував кар'єру, публікував статті, пив каву в тій самій кав'ярні. Якби їх справді мучила совість, вони б зламалися набагато раніше.
— Значить, їх тримало не почуття провини, — підняв погляд Коваль. У його очах блиснув той самий холодний слідчий розрахунок. — Їх тримав страх перед кимось набагато гіршим, ніж власна совість. Хтось знав правду детальніше за них і всі ці десятиліття мовчав, вичікуючи правильний момент. Момент, коли вони постаріють, втратять колишній вплив і стануть беззахисними перед звуком власного минулого.
Поруч із архівними документами лежала засушена пелюстка чорної троянди та вирвана сторінка з праці професора Орлова. Марта перечитала виділені червоним рядки про розбиту кристалічну решітку свідомості. У її голові починала вимальовуватися страшна картина того, як саме вбивця зламав Селезня без єдиного удару ножем.
— Злочинець не просто мститься за Олену, — прошепотіла вона, дивлячись на затягнуте брудним склом підвальне вікно, за яким шуміла холодна осінь. — Він перевіряє їх на міцність за їхніми ж власними науковими лекалами. Селезень колись доводив у своїх закритих працях, що людську пам'ять можна «перезаписати» за допомогою акустичних хвиль певної частоти, змусивши мозок повірити у власну провину або неминучість покарання. Вбивця просто застосував теорію на практиці.
Коваль важко піднявся з металевого стільця, суглоби якого сухо хруснули в тиші архіву, і застебнув своє потерті пальто.
— Значить, Селезень був лише першим номером у цьому розстрільному списку, — сказав він, киваючи на стос папок. — У списку тих із тодішньої вченої ради, хто підписав ту пастку для совісті. Скільки їх ще залишилося живих у місті, Марто?
Марта заплющила очі, відновлюючи в пам'яті старі університетські довідники та обличчя людей, яких вона бачила останніми тижнями на вулицях Озерська.
— Ще двоє, — відповіла вона відкриваючи очі. — Колишній декан філософського факультету, який зараз живе відлюдником на околиці біля лісу, і нинішній проректор з наукової роботи, котрий досі засідає у тому ж корпусі. І якщо наша теорія вірна, а маятник продовжує відраховувати секунди... другий метроном уже заведений.