Розділ 3: Голос із тіні

​Вони кажуть, що монстри ховаються під ліжками або чекають у темних провулках, виставивши назовні ікла. Дурні. Монстри ходять поміж вами щодня. Ми п’ємо каву в тій самій кав’ярні, всміхаємося касирам, поступаємося місцем літнім людям у транспорті й слухаємо ваші жалюгідні скарги на погоду. Ви дивитесь мені в очі й бачите звичайного перехожого в сірому пальті, який просто занадто заглиблений у власні думки. Якби ви тільки знали, які симфонії болю звучать у моїй голові, поки ви обираєте свіжі булочки на сніданок.

​Люди такі крихкі. Їхнє життя тримається на павутинні звичок, брехні собі та ілюзії безпеки. Варто лише торкнутися правильної струни — і вся ця крихка конструкція розсипається на дрібні уламки.

​З чого все почалося? Питання, яке ставлять дешеві психологи, намагаючись знайти якусь дитячу травму чи поламану іграшку. Моє дитинство було сірим і безликим, як бетонні плити спальних районів. Але справа не в минулому. Справа в моменті прозріння. Якось я зрозумів, що більшість людей навколо мене мертві задовго до зупинки серця. Вони зрадили свої мрії, поховали принципи заради комфорту і вдають, що все гаразд. Селезень був першим. Він жив у своєму затишному академічному світі, пишучи розумні статті й заплющуючи очі на бруд, який колись залишив по собі. Я просто нагадав йому мелодію його власних гріхів.

​Чи могло все скластися інакше? Можливо. Якби в тому далекому серпні дев’яносто п’ятого року хтось зупинився і подивився на мене справжнім поглядом. Якби світ не був таким байдужим до тиші, яку я намагався кричати. Але тепер жаліти нема чого. Кожен із моїх кроків вивірений, як метроном. Марта думає, що шукає вбивцю, але вона просто йде за нотами, які я для неї залишаю. Скоро вона зрозуміє головне: я не хочу їх знищити. Я хочу змусити їх почути самих себе. А поки що я спостерігаю з натовпу і посміхаюся, знаючи, що наступний акорд уже готовий до звуку.